Не тільки спеціалісти мають усвідомити, що в геноцидних механізмах багато схожого
7 квітня світ відзначає Міжнародний день пам'яті про геноцид тутсі в Руанді 1994 року. І ті події тридцятирічної давнини примушують серце калатати сильніше. Для нормальних людей нормально співчувати чужому горю, та ще й такому великому. Але коли подібна трагедія загрожує тобі, твоєму народові, то усвідомлення того, що відбулося, стає глибшим і по-справжньому болючим.
На початку цієї Великої війни, навесні-влітку-восени 2022 року про загрозу геноциду українців з боку Росії говорили досить часто та жваво. Перед очима стояли моторошні кадри масових поховань. Але пройшов час, лінія фронту стабілізувалася. І ті розмови майже припинилися. Хоча войовничість Кремля, його налаштованість на війну, загарбання та викоренення українськості ні на крихту не змінилися. А якщо й були якісь зміни, то тільки в гірший бік… Тому здається важливим для українців знати дещо з історії того геноциду. До того ж такого нещодавнього, у світі, який здавався цивілізованим і регульованим.
ХУТУ І ТУТСІ – ВАЖКА ІСТОРІЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН КРІЗЬ СТОЛІТТЯ
Історія протистояння хуту і тутсі давня, складна і важка. А історія геноциду 1994 року, який тривав сто днів, в основі своїй проста. Одна зі сторін вирішила, що треба знищити інший народ до кореня.
Хоча… Чи можна вважати ці народи різними? Вони розмовляють однією мовою (групи банту) та в цілому зовнішньо схожі. Відомі різні версії їх походження та поглиблення різниці між ними. Тутсі – скотарі, хуту – землероби. І про що точно можна казати в цьому випадку, тоце про наявність різних кланів. Є й теорії, згідно з якими поділ на тутсі та хуту був передусім соціальним. Тутсі становили правлячий клас, тому не дивно, що їх було в кілька разів менше. Але якщо хуту багатшали, то існувала особлива церемонія переходу в тутсі.
У другій половині XIX сторіччя руандійський король давньої правлячої династії Кігелі IV (який, звісно, був тутсі) розпочав реформи, частиною яких було щось дуже схоже на кріпацтво, де кріпаками були хуту. Більш чіткий розподіл на тутсі та хуту закріпився з приходом білих колонізаторів. Спочатку це були німці. Тутсі вважалися вихідцями з древньої, шанованої Ефіопії і тому расово вищими. Використання однієї групи проти іншої спрощувало життя колонізаторам, оскільки не потребувало тримання тут великої кількості власної армії.
Після поразки в Першій світовій війні Німеччина втратила всі колонії. Руанда перейшла під владу Бельгії. За неї був документально оформлений розподіл на хуту – 84%, тутсі – 15% і тва (найбільш давнє місцеве населення, пігмеї) – 1%.
У таких складних, болючих умовах формувалася національна самосвідомість хуту і тутсі. Надалі чим слабшою ставала влада бельгійців, тим менше було їх бажання спиратися на тутсі, як у попередні часи. Адже тепер головну роль відігравала сила чисельності, а не застаріла спадкоємна влада.
Коли країна отримала незалежність у 1962 році, то ситуація стала складною для тутсі. Адже вони були в меншості, і в умовах виборів (1 людина – 1 голос) перемогу отримували представники хуту. Тутсі, побоюючись за свою безпеку, почали тікати до сусідніх країн – Бурунді, Уганди, Танзанії, Заїру. Але, на відміну від давніх часів, коли вони могли адаптуватися, асимілюватися, тепер ці люди вважали себе біженцями. І готові були воювати, аби повернутися на батьківщину.
Крім того, це додатково інтернаціоналізувало конфлікт.
Серед названих країн слід окремо виділити Бурунді, схожу за розмірами та пропорціями населення тих же народів. Відповідно – там були схожі проблеми: свої жорстокі етнічні чистки (тутсі проти хуту 1972 року; хуту проти тутсі – 1993-го).
Фото: Philip Kromer
РОЗВИТОК СИТУАЦІЇ ТА СПУСКОВИЙ ГАЧОК ДЛЯ ПОЧАТКУ ВБИВСТВ
Але повернемося до Руанди. На початку 1990-х років загострилася громадянська війна. Тутсі не бажали жити на чужині, а хотіли повернутися на рідні землі. На той час у біженстві вони об’єдналися в Патріотичний фронт Руанди (ПФР). Почався новий спалах громадянської війни, в якій жодна зі сторін не мала рішучої переваги. Тому в серпні 1993 року в танзанійському місті Аруші була підписана угода між урядом Руанди (який складався з хуту) та ПФР. Починалося замирення народів, які ворогували, що давало шанс на мирне життя.
Але 6 квітня відбулася трагічна подія, яка стала приводом для глобальної катастрофи. Неподалік від руандійської столиці Кігали з ПЗРК був збитий літак, на якому летіли президент Руанди Жувеналь Габ'ярімана (який підписував Арушські угоди), а також президент Бурунді Сіпрієн Нтар'яміра. Хуту-екстремісти звинуватили у злочині військові підрозділи тутсі.
За таких умов влада в Руанді мала перейти до прем'єр-міністерки Агати Увілінгіїмани, вона планувала звернутися до нації. Проте тоді ж був оперативно створений армійський Кризовий комітет, який очолив полковник Теонест Багосора. І він повів лінію на захоплення влади. 7 квітня прем’єрку, яку в країні з повагою називали Мадам Агата, та її чоловіка вбили військові. Десятьох бельгійських солдатів ООН, що їх охороняли, – по-звірячому закатували.
Питання, хто саме збив літак із двома президентами хуту, остаточно не вирішене. Хоча більшість дослідників пристає до думки, що це були не тутсі. Але хто б не збив той літак, навіть після того залишалися шанси на стабілізацію ситуації, яким Кризовий комітет не дав реалізуватися, зачистивши авторитетних поміркованих політиків хуту. Окрім прем’єрки, були знищені голова Конституційного суду Руанди, міністр сільського господарства, лідер Ліберальної партії, а також організатор і головний учасник переговорів в Аруші.
Тепер, маючи повну владу, екстремісти-хуту розпочали геноцид.
Фото: Scott Chacon
ІНФРАСТРУКТУРА ГЕНОЦИДУ – ІДЕОЛОГІЯ, ЗМІ, ОРГАНІЗАЦІЇ
На цей час інфраструктура геноциду була вже готова.
Справа в тому, що президент Габ'ярімана якийсь час загравав із хуту-екстремістами, серед яких було багато офіцерів. Ця група мала неформальну назву «аказу» («маленький дім»). З часом, відчувши небезпеку, він намагався зменшити вплив «аказу», але вже не зміг. До того ж дружина президента, також Агата (не плутати зі згаданою вище прем’єркою Мадам Агатою), мала приблизно такі ж погляди та притримувала екстремістів.
Навколо «аказу» сформувалася екстремістська ідеологія «Сила хуту», яка мала очевидні расистські риси, – наприклад, одруження з тутсі вважали злочином.
Також в умовах громадянської війни з ПФР у 1990–1993 рр. були утворені ополченські формування Інтерахамве («ті, що стоять разом») та Імпузамугамбі («ті, що мають одну мету»), просякнуті тією ж екстремістською ідеологією.
Звісно, був і медійний складни геноциду – з кінця 1990 року видавали журнал «Кангура». А найбільше сприяло розвертанню геноциду «Вільне радіо та телебачення тисячі пагорбів», яке вело мовлення з 8 липня 1993 року до 31 липня 1994-го. Із наближенням геноциду його риторика ставала дедалі агресивнішою, системно розпалювали ненависть до тутсі. Їх дегуманізували, називаючи шкідниками, тарганами, та постійно погрожували вбити.
Геноцид тутсі тривав із 7 квітня до 15 липня. У ньому брали участь як владні силові структури Руанди, захоплені екстремістами, так і Інтерахамве, Імпузамугамбі та інші добровільні помічники. Тоді також убивали поміркованих хуту та тва, які були проти вбивства тутсі.
Західний світ, стурбований війною в Боснії, не зміг приділити достатньої уваги Руанді, аби запобігти геноциду. Частини ООН залишалися сторонніми спостерігачами. Не дуже ефективними були дії Франції. А США цю трагедію фактично «проґавили», що пізніше Білл Клінтон визнавав найбільшою помилкою своєї адміністрації.
Край масовим убивствам поклала тільки липнева перемога в громадянській війні ПФР. (Противник надто багато сил витрачав на війну з мирним населенням, щоби воювати по-справжньому). Водночас Фронт, складений із тутсі, також чинив воєнні злочини. Створений згодом Трибунал щодо Руанди визнав це, проте ознак геноциду в його діях не знайшов.
Тепер уже почалася хвиля біженства в сусідні країни хуту, які боялися помсти. Це, зокрема, сприяло двом війнам у сусідньому Заїрі. Запущена кривава машина довго не зупинялася…
Фото: Dylan Walters
РУАНДА ТА РОСІЯ – ХАРАКТЕРНІ ПАРАЛЕЛІ. «ТАРГАНИ» ТА «НАЦИСТИ»
У протистоянні хуту і тутсі, здається, важко знайти якісь прямі паралелі з нинішньою російсько-українською війною – історичні, культурні. Але тут мета в іншому: розглянути механізми та складники геноциду, в нашому випадку – поки що переважно потенційному. За узагальненого розгляду це – геноцидна ідеологія, відповідне медіазабезпечення, політична воля та наявність виконавців, а також реакція світових гравців. Розглянемо ці пункти.
Досліджуючи путінський режим, більшість дослідників вважали, що він не має за обґрунтування свого існування якоїсь ідеології. А те, що є, – клаптики, уривки, мішанина різних концептів, ситуативно вкинутих у медіа та суспільство. Найчастіше – російсько-імперських та радянських.
Але якщо пригадати руандійський приклад, то зрозуміло, що цього більше, ніж достатньо для світоглядного обґрунтування геноцидних мотивів для знищення українців. Ну справді, хіба такою стрункою та переконливою була концепція «Сила хуту», яка врешті призвела до трагедії? Її стрижнева теза – «Усіх тутсі треба знищити, інакше вони знищать нас». Цікаво, що основна теза, якою тепер пояснюють жорстоку війну проти України, за схемою така ж: «Росія має знищити сучасну Україну, як Анти-Росію, інакше вона знищить саму Росію». Це не випадкова тотожність. Дослідники цієї теми називають подібне «дзеркальним звинуваченням». Творці геноциду зазвичай обвинувачують своїх опонентів у тому, що хочуть здійснити чи вже здійснюють самі.
Але тут йдеться про державу Україну. Зрозуміло, що вона складається з людей, але для геноциду потрібен також акцент на особистості, на людях. Це теж присутнє. Однією з головних цілей Кремля в цій війні заявлена денацифікація України. Російські можновладці регулярно називають державний устрій нашої країни «нацистським режимом».
Водночас слова «нацист» і «націоналіст» нерідко навмисно плутають, використовують як синоніми. Отже, кожен, хто має українську ідентичність, навіть неважливо, чи в сенсі етносу, чи політичної нації, стає для агресора «націоналістом», «нацистом», нібито «законною ціллю» для знищення. Саме так це подають у російських новинах і токшоу.
Крім того, тут є потужна підтримка завдяки концепції «побєдобєсія», оскільки проводяться прямі паралелі між нинішньою війною та Другою світовою з наступною денацифікацією Німеччини. Також в РФ не засуджують та всіляко виправдовують жахливі злочини, які чинила Червона армія проти цивільного населення в Німеччині та й в інших країнах Європи. А мародерство тих часів просто вважають нормою.
Перенесення усіх тих практик на умови нинішньої української війни легітимізує подібну поведінку і проти українців. Цим пояснюється те, що для значної кількості російського населення все це – вбивства, зґвалтування, тортури, грабунки – стали «новою нормальністю». Отже, маркер «нацист» теж є, по суті, геноцидним, таким самим страшним, як «тарган». З людьми, на яких його начепили, можна робити все що завгодно.
Фото: Amaury Laporte
ДУЖЕ ВАЖЛИВО, ЩОБИ СВІТ ЗРОЗУМІВ ГЛИБИННУ СУТНІСТЬ КРЕМЛЯ
Говорити про російське медійне забезпечення війни проти України довго не доводиться. Ми з 2014 року все це бачимо та чуємо. Градус ворожості, ненависті щодо українців-«нацистів» не спадає.
Політична воля до знищення держави Україна у російського правителя є, та ще й із залишком. Водночас йому абсолютно байдуже, які будуть жертви серед населення. Схоже, він радий був би отримати випалену українську землю взагалі без українців (тобто тих, хто вважають себе українцями). Путін і до власного населення ставиться в гебістських традиціях, лише як до «видаткового матеріалу» для м’ясних штурмів міст, то не варто очікувати, що йому буде шкода українців.
Є і виконавці для дій геноцидного типу в Україні. Ми це вже бачили після розслідування та викриття злочинів на звільнених територіях… Таке враження, що кремлівська влада навмисно тримала значну частину свого населення у злиднях, одночасно накопичуючи гроші з нафтогазового експорту. Тепер для цієї зубожілої маси війна стає шансом для високого заробітку та демонстрації уваги / поваги з боку влади.
Так само в Руанді були хуту та тві, що виступали проти геноциду тутсі, є і в Росії люди, які не підтримують агресії проти України та вбивства українців. Але проти тих, хто має сміливість висловити це відкрито, готовий діяти потужний репресивний апарат. Так, це не вбивства, як у 1994 році. Але поки що в цьому і немає потреби (можливо, із часом буде). Певні показово жорстокі вироки залякують інших. Більшість незгодного населення обирає тактику мовчання, пристосування. І з часом дехто з них – задля самовиправдання – теж переймається думкою, що «не все так однозначно».
Останнє, найскладніше: реакція світових гравців. Так, ми можемо бути невдоволеними, що демократичний світ, підтримуючи нас, часто надає допомогу запізніло і не в бажаному обсязі. Але надає. І коли ситуація з різних чинників стала більш тривожною, то з’явилися ініціативи Макрона, Столтенберга. Тому, попри всі складнощі, не можна сказати, що Україна кинута напризволяще.
Та й уряд Росії з ядерною зброєю за своїми можливостями – це не уряд Руанди, який захопили хуту-екстремісти. Москва спритно маніпулює підкупом і залякуваннями, щоби досягати своїх проміжних цілей.
І тому найбільш тривожне, що є в нинішній ситуації, – це нерозуміння значною частиною західних політиків справжніх цілей і мотивацій Кремля. Вони ж – глобальні. І можливий геноцид українців, так бажаний для підданих диктатора, – лише один з кроків у запланованому подальшому імперському самоствердженні.
Олег Кудрін, Рига
Перше фото: Inisheer/wikipedia