Справа не в «улан-баторському ексцесі», а в тому, щоб він не став нормою
Велика російська делегація, яка 2-3 вересня перебувала в Улан-Баторі, переговори диктатора Путіна з Ухнаагійном Хурелсухом, таки да, президентом Монголії, обраним на справжніх виборах, – все це декорації, антураж. Абсолютно очевидно, що головною метою поїздки було утерти носа МКС і всій світовій демократичній спільноті, показати ницість гаазького ордеру на арешт.
Та чи вдалося це повною мірою? Ні! Пропоную не посипати голову попелом, а поміняти кут зору і подивитися на монгольський ексцес як на недоперемогу Путіна внаслідок чергової спецоперації. Тобто – проведену до кінця дію, якщо і «перемогу», то дрібну та натужну. Якраз таку, що переконливо доводить обмеженість дипломатичних ресурсів нинішнього Кремля. Адже перед тим на тому ж напрямку з тією ж метою проводилися більш амбітні спецоперації, що провалилися. Тому й довелося Москві братися за безпрограшний варіант, яким стала демократична Монголія з населенням у 3,4 млн, географічно, а відтак і геополітично затиснена між двома потужними диктатурами.
ДВА ОБЛОМИ ІЗ ПРОСУВАННЯМ ВІЗИТУ ПУТІНА В ПАР І БРАЗИЛІЮ
Так, будь-яку ситуацію краще розглядати не окремо, відірвано від інших, а в комплексі, хронологічному розвитку та перспективою на майбутнє.
Отже, як тільки кремлівська верхівка дізналася про ордер на арешт, виписаний у Гаазі в березні минулого року, відразу ж почалися спроби знайти можливість «обнулити» його. Тобто організувати безпечний візит Путіна в країну, яка визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Причому зробити це максимально гучно.
Нагадаю, що першим об’єктом гебістської атаки став 15-й саміт БРІКС, запланований на 22-24 серпня 2023 року в Йоганнесбургу. Президент Південно-Африканської Республіки Сиріл Рамафоса тоді почав робити неоднозначні заяви про можливість приїзду Путіна. Та слідом слово взяли опозиція і судова система ПАР, які чітко нагадали про зобов’язання перед МКС. Відтак Рамафосі довелося переходити в оборону, пояснюючи на внутрішній арені, що арешт Путіна буде сприйнятий як оголошення війни Москві, а на зовнішній – що краще російській стороні самій відмовитись. Тому в Ерефії тему було згорнуто, наче її ніколи і не було та ніякої дипломатичної поразки не сталося. Мовляв, у Путіна і вдома справ багато, чого йому по різних Йоганнесбургах швендяти.
Наступним місцем для кремлівської спецоперації «МКС – ніщо, Путін – все» став ще більш гучний саміт G20, хазяйкою якого обрана Бразилія. Ця подія ще тільки має відбутися в Ріо-де-Жанейро 18-19 листопада цього року. Але готуватися до неї Росія почала дуже завчасно. І от ще у вересні минулого року бразильський президент Лула да Сілва спочатку пообіцяв, що під час візиту до його країни главу РФ «ні за що не заарештують». Але, як і у випадку з ПАР, своє слово сказали опозиція та судова система, тепер уже південно-американської країни. Після чого да Сілві довелося коригувати риторику: Путіна на саміт G20 він, звісно, запросить, але… далі не знає, чи затримають тут його російського колегу, чи ні. Тому той сам «має оцінити наслідки» і «знати, що може статися» під час приїзду. Для патологічного боягуза Путіна (котрий став у часи ковіду відомим як «бункерний дід» і «містер довгий стіл») така стратегічна невизначеність рівноцінна відповіді «ні».
А ЧОМУ НЕ СПРАЦЮВАВ ПЕРШИЙ ВАРІАНТ – ТАДЖИКИСТАН?
І от тільки після таких голосних ляпасів путінська команда дійшла до думки, що не варто морочитися з великими самітами, гучними відвідинами. А час уже перейти до безпрограшного варіанту, вибрати безпорадну в силовому сенсі маленьку країну, що підписала та ратифікувала Римський статут, але не матиме жодної можливості виконати його рішення.
Цікаво, що першим кандидатом на такий візит спочатку була не Монголія… Ордер на арешт Путіна та Львової-Белової був виписаний 17 березня 2023 року, а вже 18 березня російські експерти пояснювали неспроможність МКС таким чином:
«Зараз питання стоїть інакше – чи захоче Путін їхати до західних держав у сьогоднішніх умовах гібридної війни? А якщо Путін вирішить, припустимо, поїхати до Таджикистану, Таджикистан бере участь у статуті МКС. Як ви вважаєте, Таджикистан виконуватиме рішення цього суду? Звісно, не буде. Тому це рішення (ордер на арешт, — ред.) є просто бутафорією».
Показово, що з того часу, за півтора року, Путін так і не використав цей варіант. Хоча сердечне запрошення про запас мав (таджикистанський президент-диктатор Емомалі Рахмон запросив його ще у листопаді 2023-го). Чому так? Бо для кремлівського старця це було б надто просто й очевидно – до образливості. Пострадянська країна, на території якої розташовані російські війська – погана декорація для волання про гучну дипломатичну перемогу.
ДЕМОКРАТИЧНА МОНГОЛІЯ В БЕЗНАДІЙНОМУ ОТОЧЕННІ
Відповідно кремлівські шальки терезів почали схилятися в бік Монголії. І запрошення від президента Хурелсуха тут малося з тих же приблизно часів – з жовтня 2023-го. Та й в піарівському сенсі Монголія для Путіна, звісно, краща, ніж Таджикистан. Хоча країна повністю залежала від СРСР і контролювалася Москвою, вона всі ті десятиріччя мала статус незалежної. Радянщина ставилася до цього зверхньо, та все ж. (Згадується образливий радянський анекдот тих часів: «Монголія – найбільш незалежна країна в світі: від неї ніхто ніде не залежить»).
По-друге, після перебудови та розпаду СРСР Монголія стала країною демократії, що дивовижно виглядає на тлі сусідів – РФ і КНР. Тут є реальна змінність влади, в тому числі президентів. (Приємно пригадати, як у лютому цього року 4-й президент країни Цахіаґійн Елбеґдорж (2009-2017) класно потролив Путіна. Коли той у якості політичного аргумента сказав, що Україна колись була частиною Російської імперії, Елбеґдорж виклав у соцмережах мапи, на яких Росія – частина Монгольської імперії).
Отже, поїздка до демократичної країни – у пику МКС – коштує дорожче, ніж до диктатури. (Не кажучи вже про те, що в МКС з кінця 2023-го і терміном на дев’ять років працює монгольський суддя Ерденебалсурен Дамдін).
Причому поїздка також абсолютно безпечна. І справа не тільки в енергозалежності від РФ і КНР, а в тому що Монголія затиснута в територіальні лещата між цими двома гігантами. Якщо Путіна і заарештувати тут, то далі його просто не буде куди вивозити: з півночі – Росія, з півдня – Китай.
Також треба тримати у пам’яті те, що, як давно погрожували південно-африканцю Рамафосі, арешт Путіна сприйматиметься Москвою оголошенням війни Росії. А воювати з Монголією Ерефії набагато легше та ближче, ніж із ПАР.
«ШИКУЙСЬ! СТРУНКО!» РОСПРОПІВСЬКОЇ ПРЕСИ НА МКС І ГААГУ
Шикування на Гаагу під час монгольського візиту російський політикум і пропаганда виконували злагоджено-однаково, наче за командою «Шикуйсь! Струнко!».
Хоча індивідуальна стилістика крізь таку синхронність усе ж пробивалася. Ультра-яструб, колишній «свобода-лучше-чєм-нєсвобода» Медведєв елегантно називав діячів із ЄС, які нагадували про необхідність виконання рішень МКС, «євродегенератами».
Тихушний прессекретар Пєсков, навпаки, щось муркотів, мовляв, Москва цим візитом «нікому нічого не хоче доводити, просто Росія та Монголія – близькі, добрі сусіди».
Лавров також згадував про «сусідів» (зробимо тут вузлика на пам’ять, який розв’яжемо наприкінці), але робив наголос знову ж таки на політиках Заходу, говорячи, що відчуває жалість до них, бо вони незадоволені візитом Путіна до Монголії. Дивна на перший погляд теза, чому «жалість»? Та тому що підтримують «нацистський режим у Києві»! А-а-а, ну тоді зрозуміло. Далі Лавров ляпнув дуплетом ще одну дурню, ніби Монголія воювала за Росію у «Великій вітчизняній війні» (Так, старіє робоча дипломатична конячка – нема колишньої точності у висловах).
Подібне шикування було і в роспропівській пресі – з поправкою на стилістичні відмінності. Дубово-пропагандистська «Комсомолка» подавала головну тему в лоба, руба. Відразу в заголовку: «Євросоюз рве і мече: Монголія проігнорувала ордер гаазького суду на арешт Владіміра Путіна».
«Нєзавісімая газета» (від якої точно ніхто ніде не залежить), що грає в інтелігентність, формулювала трохи м’якше, роблячи наголос на першості: «Візит Путіна до Монголії відгукнувся у Гаазі. Улан-Батор першим проігнорував ордер Міжнародного кримінального суду».
А «Вєдомості», які за традицією вважаються ще більш ліберальними, сором’язливо сховали головне в підзаголовку: «Владімір Путін пробув у Монголії два дні: чому був присвячений офіційний візит. Це перша після 2023 року поїздка президента до країни, яка ратифікувала Римський статут».
ДОДАЄМО ТРОХИ РОСІЙСЬКОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ І ВИХОДИМО НА ФІНАЛ
Якщо ж поглянути на справжніх російських лібералів, котрі в еміграції, то й там можна було почути дивні речі. От Владімір Пастухов, що до якогось університету в Лондоні приписаний, але давно вже став самостійною та дуже важливою говорячою головою російського Ютубу. Він на «Ходорковський Live» заявив, що дарма виписали ордер на Путіна. Як не можете зараз арештувати, то й не виписуйте. (Тобто, нехай собі їздить цей злочинець усюди, де захоче – так?).
А Іван Пєшков, директор Центру центральноазіатських досліджень університету ім. Міцкевича в Познані завзято захищав Монголію в ефірі «Дождя», звинувачуючи її критиків у кращому разі в надмірній емоційності, у гіршому – в зверхності та європоцентризмі. Тобто просто розуміти важкий стан країни, що хоче бути демократією, але затиснена між двох потужних диктатур, мало. Ще й треба повністю уникати її критики? Теж дивна позиція.
Після такого екскурсу в сегмент примирливого російського лібералізму повернемося до чорносотенців. Будь ласка, фінал статті в «Комсомольській правді»: «Цей візит Владіміра Путіна створив важливий прецедент, яким, напевно, зможуть скористатися й інші країни, формально пов'язані Римським статутом, але готові бачити у себе в гостях президента Росії».
Це – наче останній пазл, після якого складається вся картинка. Монгольський ексцес – лише «пробний камінь». Найголовніше – потім. Якщо не опиратися, не критикувати Улан-Батор за цю дію, не засуджувати його усіма можливими способами, то далі може початися цілий парад «антигаазьких візитів» Путіна, подальша ерозія міжнародного законодавства. І – хтозна – може й варіант Ріо-де-Жанейро знову почне обговорюватись, широко та позитивно, що дуже погано.
Московський диктатор повинен, як і раніше, відчувати свою політичну та дипломатичну обмеженість, неповноцінність. Монголія, Таджикистан – і зась. Далі нехай боїться.
ДРУГА ВАЖЛИВА ТЕЗА РОСПРОПУ – ПРО «ДОБРЕ СУСІДСТВО»
Наостанок повернемось, як обіцяли, до теми «сусідів», заявленої топ-пропагандистами від політики Пєсковим і Лавровим. Детально розкрити цю тезу цього разу доручили виконавцям з «РІА Новості», які звикли до більш грубої, брутальної роботи. Тому й вийшло трохи дивно.
Так, у матеріалі «Монголія знову об'єднає Китай та Росію», про дулі в бік МКС взагалі ні слова – щоб не збивати розкриття іншої магістральної теми. Виявляється, Монголія сама по собі не так уже й важлива, її цінність, майже метафізична, – в тому що вона ще ближче поєднує Росію та Китай. Здавалося б, куди ближче, та, виявляється, можна. Бо у роспропівців це проілюстровано малюнком, на якому російський бурий ведмідь та панда ніжно простягають один одному руки… вибачаюся, лапи – в якійсь ну просто гомоеротичній ніжності. Що, погодьтеся, виглядає неабияк дивно для лицемірно «скрєпних» російських пропагандистів.
Що ж, глибокий прогин перед Пекінським обкомом зараховано – можна виставляти вищий бал. Хоча… все ж перестаралися, блін, передали куті меду. У конкурентів з’явився хороший шанс подати на топ-пропагандистів «РІА Новості» позов до суду – за пропаганду нетрадиційних цінностей. Був би тролінг вищого рівня, не гірше, аніж у шановного 4-го президента Монголії.
Фото:надані NV учасниками акції
Принагідно також треба пригадати, що в день прибуття Путіна, в понеділок, у центр Улан-Батора виходили люди з українськими прапорами та плакатами проти такого непристойного візиту. Отже – не Елбеґдоржем єдиним.
Олег Кудрін, Рига