Військовослужбовець просив побратимів, щоб його пристрелили, а тепер готовий ділитися своїм досвідом з іншими ветеранами
Богдан Гадзевич із Житомира під час обстрілу на Авдіївському напрямку втратив обидві руки та ногу.
— Це був приліт прямо у бліндаж, у якому я перебував, – згадує він про той день. – Я не зрозумів, що сталося. Пам’ятаю, що був спалах – і я швиденько закрив обличчя. Подивився на свої руки й не зрозумів, чому вони чорні. Коли дим розсіявся, побачив кістки рук, які висіли на м’язах. Вирішив іти й думаю: «Добре, що хоч ноги залишили», але впав. Зі мною були ще двоє молодших хлопців, один з них зазнав контузії, а другий – осколкового поранення руки. Вони, як прийшли до тями, підбігли до мене, підсвітили телефонами – і я побачив, що збоку лежала моя нога. Тоді я зрозумів, що втратив ще й ногу. Болю в той момент взагалі не відчував.
Він зізнається: коли усвідомив, що з ним трапилося, не хотів жити. У той складний момент його підтримали слова побратима, який, на жаль, згодом загинув на війні.
Нині ветеран ходить на протезі й очікує, що найближчим часом у нього з’являться біонічні протези рук.
Читайте на Укрінформі історію про те, як людині, що опинилася на межі життя і смерті, вдалося вижити й долати розпач, безпорадність і депресію.
ВІСІМ РОКІВ МІЖ АРМІЄЮ ТА ЦИВІЛЬНИМ ЖИТТЯМ
Ми зустрічаємося із 44-річним Богданом Гадзевичем у міській раді. Його разом із сестрою Жанною привіз військовий капелан Андрій Ковальов.
Богдан Гадзевич і військовий капелан Андрій Ковальов
Пропонуємо Богдану піти на каву. Він погоджується, і ми прямуємо до виходу з міськради й показуємо на пандус, яким чоловік може зійти. Ветеран усміхається і каже: «Ви думаєте, що я не вмію ходити сходами? Пандусом не піду. От дивіться!». І впевнено, опираючись на милиці, долає кілька східців.
Богдан ділиться, що ходить постійно, бо для його стану це корисно. Цікавлюся, чи це йому порадили реабілітологи, на що він знову усміхається: «Та я сам собі реабілітолог».
Далі ветеран підіймається кількома східцями в кав’ярню, присідає за столиком і дістає мобільний телефон.
— Я в Києві так натренувався ходити, що ого-го, – ділиться Богдан. – Із готелю в протезний центр підземними переходами стільки виходив. Коліно у мене електронне, а на телефоні є спеціальна програма, яка рахує кроки. От я її відкрив – і вона зараз показує, що із серпня, відколи в мене протез, я находив замало – 58706 кроків. До поранення я дуже любив ходити, весь Житомир пішки обійшов.
Ветеран ділиться, що свого часу відбував строкову службу. У 2014 році, коли розпочалася війна на Сході України, його мобілізували.
Ветеран говорить, що під час строкової служби складав присягу на вірність Батьківщині, тож коли прийшла пора стати на її захист, не ховався і виконав свій обов’язок перед Україною.
До того він працював на фабриці з виготовлення вікон і дверей, а оскільки мав військову спеціальність водія, то його відправили у рембат. Після звільнення з армії Богдан шукав роботу, але з цим було складно.
— Приходиш на роботу, заповнюєш анкету, а тебе одразу запитують, чи був на війні, – розповідає ветеран. – Після того казали, мовляв, ви нам потрібні, ми вам зателефонуємо. Це все тягнулося, і так було не в мене одного. Тоді учасників АТО сприймали як психічно нестійких. Виходу в мене не було, тож перебивався підробітками, а ще їздив на збори резервістів.
Згодом Богдан двічі повертався в ЗСУ, підписавши контракт із 72 окремою механізованою бригадою імені Чорних Запорожців. Та потім розірвав контракт і влаштувався водієм на Укрпошті.
Ветеран згадує, що 20 лютого 2022 року поставив на ремонт свій службовий автомобіль і пішов у лікарняну відпустку. Першого дня повномасштабної війни Богдан сам прийшов у ТЦК.
РЯТІВНІ СЛОВА ПОБРАТИМА
Спочатку військовий був у роті охорони обласного ТЦК, потім – водієм у міському ТЦК, а згодом перейшов на службу в 60 стрілецький батальйон, у лавах якого вирушив на прикордоння Чернігівщини. Далі він разом із побратимами упродовж трьох місяців допомагав 72 бригаді на Вугледарському напрямку, воював у 110 окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Після цього бойовий шлях завів військовослужбовця на Авдіївський напрямок. Ветеран жартома називає його своїм «улюбленим», адже бував там ще з 2014 року. 20 липня 2023 року він потрапив на позиції, а 24 липня зазнав поранення.
За його словами, обстріл стався о 18:00, а евакуація відбулася о 21:00. Увесь той час над головою Богдана та його побратимів не припинялися обстріли.
— Я пив багато води, поки чекав на евакуацію, – ділиться ветеран. – Свідомості не втрачав, та коли усвідомив, що в мене немає рук та ноги, і я просто відпрацьований матеріал, обуза, просив хлопців, щоб мене пристрелили. Але один мій побратим із Житомира тоді сказав: «Нічого, Бодю, будемо жити і ще на Польовій (мікрорайон Житомира, – ред.) пива поп’ємо». Мене стабілізували в Покровську, а далі були Дніпро, Київ, Тернопіль, Львів.
ХОДИТИ СХОДАМИ НАВЧИВСЯ САМ
Богдан говорить, що у всіх лікарнях, де перебував, його оперували. Під час переливання крові він підхопив гепатит С, який потім лікував, а також має підвищений рівень цукру в крові.
Коли дійшла справа до протезування, ветеран розумів, що сума, необхідна на це, для нього непосильна. Гроші, яких не вистачало, виділив гендиректор Укрпошти Ігор Смілянський. На шляху до цього його також підтримували волонтери, а один із побратимів оголосив збір коштів для Богдана, поки він проходив лікування і реабілітацію.
У Богдана висока ампутація ноги, тож на підбір зручного протезу пішло трохи часу, але ветеран швидко його освоїв.
— Хто мене тільки не вчив ходити, – говорить з усмішкою Богдан. – Не применшую ролі фізіотерапевтів, але не може людина з обома руками та ногами розказувати таким, як я, що треба робити, аби піти. Дні два я ходив на вертикалізаторі, далі мене за руку тримав фізіотерапевт, а потім я сказав йому: «Забери руку, я пішов». Сходами ходити я навчився сам. Всі трохи в шоці від цього були.
У січні ветеран отримає свої біонічні протези рук. За його словами, вони зможуть виконувати більше ніж 20 функцій. Богдан дуже на них очікує і вже встановив на телефон програму, завдяки якій керуватиме своїми протезами. До слова, усі три протези йому підбирав американський фахівець, який приїздить в Україну.
Запитую у ветерана, що його тримає і дає сили.
— Я не знаю, що мене тримає. Щось тримає. Знаєте, вечорами приходить «друг-депресняк», але зранку прокидаюся – і все нормально!
ГОТОВИЙ ПІДТРИМУВАТИ ТАКИХ, ЯК САМ
Богдан потрохи планує своє життя. Говорить, йому треба вирішити щось із житлом, бо нині він мешкає на восьмому поверсі й користується ліфтом. Якщо ж будуть відключення світла, чоловік не зможе вийти далі своєї квартири. Окрім того, йому потрібен транспортний засіб. Ветеран каже, що у своєму стані впорається з водінням.
Тим часом захисник готовий ділитися своїм досвідом із іншими ветеранами.
— Я б поговорив із хлопцями, бо є такі, що розкисають і вважають, що це кінець життя, – ділиться Богдан. – У шпиталі в мене був випадок, коли я виїхав на електричному кріслі колісному покурити. Там стояв хлопець, у якого немає рук, і до нас під’їхав ще один хлопець, в якого нога була на апараті Ілізарова, і каже: «Ой, у мене дуже важкий випадок». І тут, як кажуть, Остапа понесло, і я розказав йому, який в нього важкий випадок. Знаєте, після тієї бесіди він почав ходити з милицями.
Тепер Богдан займається просвітництвом. Він попросив майстриню, щоб укоротила йому штанину на нозі, яка з протезом. Так ветеран намагається привернути увагу водіїв громадського транспорту та суспільства загалом до людей з ампутаціями.
Ми виходимо з кав’ярні, Богдан знову долає її сходинки й опиняється на пішохідній вулиці Михайлівській. До нього підходить сивочолий чоловік, прикладає руку до серця і дякує за службу та захист.
Ірина Чириця, Житомир
Фото авторки