Євген Федосєєнко здобув нагороди на двох міжнародних змаганнях та мотивує ставати на ноги постраждалих на фронті військових
Із Євгеном Федосєєнком на позивний «Черешня» ми познайомилися під час одного з ветеранських фестивалів, що проходив на Рівненщині. Він тоді підбадьорив мене, попросив усміхнутися. Виявилося, що ми обоє – із півдня України: він – із Мелітопольщини, а я – із Херсона. Зробили селфі, поспілкувалися кілька хвилин… Згодом дізналася, що 47-річний Євген, який користується колісним кріслом – параспортсмен. А ще він працює провідним фахівцем із соціальної роботи у комунальному закладі Рівненської обласної ради «Ветеранський простір».
ШЛЯХ ПАРАСПОРТСМЕНА РОЗПОЧАВСЯ У РІВНЕНСЬКОМУ ГОСПІТАЛІ
— Це точно про нашого Євгена, він такий, – кажуть колеги «Черешні» з «Ветеранського простору», яким розповідаю про обставини нашого знайомства.
Додають, що недарма в обласному госпіталі ветеранів Федосєєнка називали людиною-усмішкою.
Євген Федосєєнко
Розмовляємо з Євгеном у «Ветеранському просторі». Він починає з того, що родом із селища Приазовське, що поруч із Мелітополем. Нині це – окупована територія.
— Виріс на воді – бабуся з дідусем жили за 800 метрів від Азовського моря. Школу закінчив у Приазовському. Далі вступив до запорізького університету, обрав спеціальність фізик-виробничник. Але за фахом не працював, трудився у ливарному цеху, у кузні. До ЗСУ пішов сам, не чекав, поки мобілізують. Рідна хата опинилася в окупації, – там мама, тітка. Воював у 14-му окремому стрілецькому батальйоні, – каже Євген.
Важке поранення «Черешня» отримав під Бахмутом. Коли наші штурмували, на російських позиціях Євгенові в бік прилетів осколок, що зупинився у хребті. Евакуації тоді довелося чекати кілька годин – на наших бійців саме сунули російські танки. Це було 11 травня 2023 року.
Медичну допомогу Євгенові надали в Добропіллі. У нього, зокрема, була пробита нирка, ушкоджений кишківник. Із Донеччини він потрапив у Дніпро, до Обласної лікарні імені Мечнікова. Там чотири доби його стабілізували, потім витягли осколки. Після цього була клінічна лікарня «Феофанія» в Києві.
— У мене немає дужки хребця – її відбив осколок. «Феофанія» чудова, але там звикли працювати з «інсультниками». Ще шви не зняли, а дозволили рухатися. А мені двічі казати не треба – одразу вскочив у крісло, в перший день наїздив кілометрів три і це далося взнаки. Почалася лікворея. Потім понад три тижні – взагалі в нерухомому стані. Далі був Тернопіль, опісля – Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни, – додає «Черешня».
Зауважує, що саме в Рівненському госпіталі розпочався його шлях параспортсмена.
— У госпіталі є басейн. Працює тренер Андрій Бадарак (ветеран ЗСУ, розвідник Андрій Бадарак − учасник «Ігор нескорених» та інших змагань для ветеранів. Він – молодець, багатьох хлопців затягує у спорт. Запитав у мене, чи буду плавати, я відповів ствердно. Починалися заняття у басейні з простих вправ, бо спочатку я навіть ноги поставити на дно не міг, – продовжує розповідь «Черешня».
Ветеран каже, що реабілітолог у воді рухав його ногами догори-вниз, до себе і навпаки.
— Казав мені, що не лише він моїми ногами рухає, відчуває, що я і сам намагаюся щось робити. Далі я почав ходити, тримаючись за бортик. Так, я виріс на морі, до води гарно ставлюсь. Але саме Андрій Бадарак показав, як плавати правильно, пояснив, як гребти, дихати у воді, – ділиться Євген.
ЗАМІСТЬ МЕДАЛЕЙ ПЕРЕМОЖЦІ CROSSFIT ОТРИМАЛИ ДРОНИ
Додає, що плавати у басейні госпіталя почав у листопаді 2023-го, а 10 грудня вже брав участь у відборі для участі в міжнародних змаганнях Повітряних Сил США United States Air Force Trials у Лас-Вегасі.
— Потрапив до збірної, привіз зі США три золота, срібло і бронзу. А 24 травня 2024 року – вже чемпіонат України з параплавання, здобув там срібло і бронзу, – каже він.
Минулоріч у жовтні Федосєєнко поїхав до Мадрида на Arnold Classic Europe (міжнародний спортивний фестиваль, заснований у 2011 році Арнольдом Шварценеггером, – авт.). Під час фестивалю проходили змагання ветеранів війни Strong Spirit's Games. «Черешня» привіз звідти два золота і три бронзи. Змагався у жимі штанги лежачи, веслуванні на тренажері, на ейрбайку.
Євген розповідає, що під час неформального спілкування з суперниками з інших країн теми війни не торкалися: «Для американських ветеранів змагання – свято, де вони можуть приємно провести час із друзями».
Нещодавно Євген взяв участь у змаганнях CrossFit, які відбулися на Хмельниччині та були присвячені 107-й річниці Битви під Крутами. Особливістю цих змагань стало те, що замість традиційних медалей переможці отримали FPV-дрони. Як повідомили у Рівненській облраді, завдяки цьому 14-й окремий стрілецький батальйон «Полісся», у складі якого Євген Федосєєнко до поранення брав участь у бойових діях, отримав 15 FPV-дронів.
«ЗА БУДЬ-ЯКОЇ НАГОДИ ДОЛУЧАЮСЯ ДО АКТИВНОСТЕЙ ДЛЯ ВЕТЕРАНІВ»
Євген розповідає, що займався спортом і до поранення.
— У юності спробував усі можливі активності. А професійно почав займатися в університеті. Став кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики, бігав на п´ять тисяч метрів. Під час заходу «Біжу за Героїв», що проходив у Рівному, пробіг таку відстань на візку. Загалом, починаючи з кінця липня минулого року, за будь-якої нагоди долучаюся до фізичних активностей для ветеранів. Уже плавав кілометр-півтора на відкритій воді, потім ще раз кілометр, – каже.
Зараз він не займається силовими тренуваннями, а от на плавання ходить майже щодня. Віддає цьому заняттю години півтори – завдяки системі фізкультури та спорту для осіб із інвалідністю «Інваспорт» має можливість займатися у міських басейнах.
А ще Євген разом із іншими ветеранами хоче створити команду з баскетболу на візках у Рівному.
— Ми тренуємося на базі нашого баскетбольного клубу «Рівне». Збираємося щотижня. Наразі – на своїх візках, але вже знаю, що завдяки дівчатам-волонтерам, які розповіли про наші потреби, у Німеччині закрили збір на баскетбольні візки для нашої команди. Вони мають особливу конструкцію, проте доволі вартісні – один коштує від трьох до п´яти тисяч євро, – зауважує Федосєєнко.
Євген розповідає, що побратими створюють громадські організації, пропагують ветеранський спорт, і успіхи є там, де підтримує влада, меценати, волонтери.
— У мене наразі немає багато часу на тренування. Орім усього, я щовечора ходжу по 400-500 метрів на милицях. Так радять лікарі. Більше поки що не виходить, тому що одна нога була дуже атрофована і її не можна перевантажувати, бо може піти зворотний процес усихання, а не відновлення м'язової маси, – пояснює ветеран.
А ще просить не запитувати про особисте.
— Люди, які написали, що я нібито одружений, трохи наплутали, – посміхається.
«МИ ПОКАЗУЄМО, ЩО ВСЕ МОЖЛИВО»
Для «Черешні» його перемоги у параспорті – не лише особистий здобуток, а ще й можливість допомагати таким самим хлопцям, які отримали важкі поранення і не розуміють, як їм жити далі.
— Чи є у вас знайомі ветерани, яких треба «затягувати» у спорт? Як ви їх мотивуєте?
— Треба не лише у спорт «затягувати», а просто мотивувати не замикатися у собі. Особливо молодь, яка опиняється у такому стані, як у мене, або тих, хто втратив руку чи ногу. У них гаснуть очі. Вони нерідко не уявляють свого подальшого життя, їм нічого не хочеться. У лікарняних закладах до мене звертаються психологи: «Заїдь у ту чи іншу палату, там хлопчина лежить, не можемо знайти до нього підхід». Багато хто з поранених не сприймає людей, які ТАМ не були. Мовляв, що ви можете мені розповідати?! У вас – усе добре, ви з руками-ногами, ви там не були, а я все це побачив і відчув. От із місяць тому заїжджав у тернопільську лікарню. Там хлопчина: наче все нормально, але видно, що «потух». Три місяці після поранення, сподівався, що рани позагоюються, він скочить і побіжить. Але з нашими пораненнями це дуже довготривалий процес. Навіть якщо є можливість відновлюватися, це займає не місяці, а роки.
— І що ви кажете в таких випадках?
— Розповідаю свою історію. Як у мене все починалося, як із хребта витягли осколки. Після того, як на одній нозі поворухнулися два пальці на пів сантиметра, я нікого не питав, чи ходитиму. Знав, що буду. Далі – власна впертість, доводиться щодня працювати. Усе начебто відновлюється, але дуже-дуже маленькими плюсиками, навіть непомітними. Але коли аналізуєш, дивишся на місяць-півтора назад, то усвідомлюєш, що десь трохи додалося. Динаміка є. А щоб когось у спорт затягти, то це працює, коли береш людину за руку, як мене Бадарак. Це – більш дієво, аніж реклама в інтернеті. Хлопці дивляться на наші збірні, на нас, як на суперлюдей, хоча ми такі ж самі – звичайні. Просто показуємо, що все можливо.
«СУСПІЛЬСТВО МАЄ ЗМІНЮВАТИСЯ»
Запитую Євгена, чи варто в громадському просторі незнайомим людям виявляти увагу до ветеранів, зокрема – з інвалідністю, підходити до них зі словами вдячності тощо (цю тему Укрінформ підняв у інтерв’ю з психологом Володимиром Багненком).
— Ви можете посміхнутися, запропонувати кави, можете навіть обійняти, але спочатку запитайте, чи не проти ветеран. А так – повірте, достатньо просто щирої посмішки і жесту, що свідчить про повагу. Зверну увагу на інше та поділюся історією. У мене є побратим – чинний підполковник, переніс спінальну травму, пройшов через візок. Його дружина розповідає: ідуть вони якось по місту і бачать, як хлопчина на візку видирається на пандус. У нього погано виходить, але він потихеньку рухається вгору. Дружина побратима хотіла підбігти і допомогти хлопцеві, але чоловік її зупинив і сказав: «Не треба, поки він сам не попросить про допомогу».
Ветеранів із інвалідністю дратує, коли їх сприймають як «неповноцінних». Вони намагаються обходитися без сторонньої допомоги і коли хтось акцентує увагу саме на цьому, то це нервує.
— Наскільки місто Рівне адаптоване для людей на кріслах колісних?
— Скажемо так, не дуже. У центрі щось десь є, а далі – ні. Це я вже звик, проїду де завгодно. А хлопцям, які тільки сіли на візочки, дуже складно пересуватися. Я роблю в цьому напрямку, що можу. Мене запрошували журналісти для репортажу про доступність міста, але поки що не дуже видно, щоб були кардинальні зміни. За кордоном, де я був – у Мадриді, Лас-Вегасі – немає жодних проблем із доступністю. Скрізь пандуси, немає жодного перетину пішохідної доріжки з проїжджою частиною, де б заважав бордюр. Усе зроблено так, щоб можна було проїхати чи мамі з дитячим візочком, чи людині на кріслі. Якщо є сходи, то навіть посеред вулиці їх може дублювати ліфт. А у нас навіть біля облради на пішохідному переході лишають авто. І якщо людина на своїх двох може обійти автомобіль і, переступивши через бордюр, перейти дорогу, то на візку це зробити неможливо. Суспільство має змінюватися, – розмірковує «Черешня».
Коли я йшла з будівлі облради, де й розташований «Ветеранський простір», на пішохідному переході стояла чиясь статусна автівка…
Ірина Староселець, Рівне
Фото з архіву Євгена Федосєєнка, Міністерства у справах ветеранів, із соцмереж