Оплата комуналки це завжди квест. Мені як людині, що хоче бачити чітке підтвердження дій, оплата онлайн не аргумент, бо нема квитанції, а от на пошті саме то. Чому на пошті? Бо в банках черги великі. Не скажу, що їх нема на пошті, але там якась така атмосфера знайома. Звичка, певно.
Заходиш – дивишся – і вже майже … розвертаєшся, але потім силою волі таки повертаєшся, бо ж нікуди не дінешся! Дивишся на свої платіжки, зіхтаєш.
Дві жінки ще не дуже пенсійного віку, з вигляду нагадували педагогів, швидше навіть виховательок. Показували одна одній фото в телефоні, хвалились онуками. Тут одній дзенькає щось з фейсбука. Звук, який не сплутати. Ой, глянь, Аню, який козак, як шкода. Поширила сусідка, у неї син загинув, пам’ятаєш, я розказувала, під Купянськом? Вона часто поширює дописи з віршами Соломії Українець. Такий біль у тих рядках, такий біль, подивись…
Подруга аж смикнулась: Ірино, от скільки тобі казати… То все штучний інтелект малює картинки, а та ціла Соломія Українець теж вигадка… Яка вигадка? Ти що? Та як?! Ти подивись, то з групи, де вірші про захисників, які загинули. Та бачила ж, бачила! Важко не побачити, як в тебе вся сторінка в тому. Я ж тобі казала і ще раз скажу. Ти ту групу подивись. Там між тими сльозами то проти мобілізації допис закинуть, то проти влади, то ще щось. А емоційні люди, які ще й замучені горем, сприймають то швидко і беруть до серця. Ох Іро-Іро, скільки тобі казати разів, – розчаровано дивиться на подругу поверх окулярів.
Та знизує плечима: То хіба то не правда? Хіба вони брехню пишуть?! Аню, то ж все … Почитай книги дочки колишнього директора третьої школи Юрія Мороза. Його Оксана дуже зрозуміло пише про всякі інформаційні пастки і маніпуляції. Мені діти купили. Зайдемо до мене на чай, візьмеш почитати. Вже ліпше, як твої Даніели Стіл … А, і підпишись на неї в тому свойому фейсбуці!
Трохи далі, ближче до куточка, молода жінка з великою плетеною сумкою, з якої визирали пакети для відправки, роздивлялась листівки і жваво розповідала по телефону: … а ми наприкінці весни на дачі гриби назбирали! Маюки, їх ще рядовками називають – чистенькі, гарненькі. І то же не перший рік. А сусідка, як побачила… Ага, так, вона, Дмитрівна, в якої я тобі ще саджанці айви взяла і ті не померзли, вона. Так ось, вона побачила нас з тими грибами і одразу кричати: “Та це ж отруйні! Не їжте! Зараз отруїтесь!”. І вже бігла ледь не з рук вихопити! Якась смішна … О, точно-точно, я теж подумала, що хотіла собі на консервацію!
Поруч стояв пенсійного віку чоловік, але ще міцний, на долоні злегка синіло армійське татуювання радянської доби. Посміхнувся жінці: То ще моя стара така – викинь гриби, викинь гриби. Поки не покуштувала. Тепер в сезон сама зранку летить на города, шукає. Недобачає, а ще пробує гриби шукати…
Жінка посміхається у відповідь. Бачить на вітрині листівку з псом Патроном, показує на неї пальцем: О, внуки мої люблять того собаку, пісеньку про нього співають, особливо у тривогу. Беріть листівку з ним.
Жінка посміхнулась і таки дослухалась – обрала із зображенням песика.
Людно. Важко і дихати. Треба вийти. Зафіксувавши чергу, стою на вулиці.
Біля мене йшла пара середнього віку. Жінка, тримаючи в руках телефон, щось емоційно пояснювала чоловікові: Ну як ти не розумієш, Грицю? Нам же треба написати, щоб зробили дорогу на вулиці, де Христинка живе! Це ж неможливо! З візочком не пройти, колеса перекосиш, а що буде як виросте? Де буде мала бігати? Дитина ж нормально погуляти не може! — майже благала вона.
Чоловік з міцними руками чи не коваля і густими насупленими бровами, не витримав і поставивши на асфальт торби, гримнув у відповідь: Та яка дорога зараз, Женю?! Ти що, не бачиш, що в країні коїться? Зараз війна! Зараз дрони потрібні, машини для фронту, допомога хлопцям! А дорога… Як то не треба дорога? Чого то не треба дорога? – жінка немов за змахом чарівної палички на очах перетворювалась на Кайдашиху з відомої книги. Женю, а ти не забула, де в тебе зять? Ти не забула, кому ми пакунок минулого тижня відсилали і з чим? Наш Ілько не там, де твої племіннички дорогенькі, на яких ти ще захотіла хату переписати…
Не змовкала і Кайдашиха: Тобі яке діло?Кожен день за Ларисиних синів говориш, вони ж не втекли, вони ще до війни працювали в Чехії…
Гриць не витримав. Зупинився, дістав радянських ще часів портсигар, запалив. У кремезних спрацьованих пальцях, що тремтіли, цигарка видавалась якоюсь маленькою… Мого товариша невістка працює в мерії. Якщо напишеш, я взнаю. Крапка. Дорога буде після війни. Ти мене знаєш, Женю…
Жінка зітхнула – певно, знала, що не треба злити чоловіка… Чекала вже мовчки, коли закінчить палити. Напруга між ними залишилася висіти в повітрі.
Поки я слухав ці розмови, збоку за вітром принесло ноти алкоголю. Похитуючись, ішов ще молодий чоловік, який виглядав не дуже тверезим. Він тримав телефон перед собою і голосно сміявся, розмовляючи по відеозв’язку. Та уявляєш, Валерончику! Приходжу після роботи додому, дивлюсь у поштову скриньку, а там… чекушка! Чистенька, новенька, запечатана! Я спершу й не второпав, думаю, може, від когось подарунок, чи що. Але хто ж таке подарує? А ще й мені? — він хитався і заливав вулицю неприємним і навіть бридким сміхом людини, що добряче випила.
Якийсь чоловік з екрану тішився за товариша – пощастило так пощастило! А потім, — продовжував, — виходить сусід, той, що з третього поверху, в нього мопед такий, як ти хочеш собі, і каже: “То моя, закинув у скриньку твою, бо ж вона не зачиняється ключем”
З того кінця зв’язку: А який хитрий, хай доказав би… Так доказав, щоб ти ото знав, доказав! Показав на телефоні оплату в магазині!
Співрозмовник розчаровано перепитує: І що, віддав? Разом розпили. Гарно посиділи, посміялись, душевно так… – знову не дуже приємно засміявся.
З відділення вийшла людина, після якої вже треба було би повертатись і віддавати кровно зароблені за комунальні платежі. Багато довелось викласти… Ховаючи в внутрішню кишеню піджака довгу плахну з квитанціями і за воду, і за тепло, і за те незрозуміле транспортування газу, і за інтернет, і так далі з відчуттям виконаного обов’язку і відсутністю боргів за по квартплаті я вийшов на вулицю, огорнуту шумом дитячого сміху. І знову переконуєшся, що у буденних розмовах відбивається життя – з неспокоєм, надіями, суперечками, курйозами та прагненням до миру.
Діалоги вулиць.
А раптом наступним будеш ти?
*Всі імена у статті змінено.
Автор – Марк Волинець
Джерело