Перше «золото» він здобув у 18 років, а під час цьогорічних зимових Ігор в Італії виборов чотири медалі
26-річний тернополянин Тарас Радь – один із найуспішніших українських паралімпійців. У доробку спортсмена – кілька десятків нагород європейських та світових змагань.
Про виступ на Паралімпіаді, пережиту в дитинстві травму, спортивний шлях та плани на майбутнє Тарас розповів Укрінформу.
ПІД ЧАС ГОНКИ ЧУВ ГОЛОС МАМИ ІЗ ГЛЯДАЦЬКИХ ТРИБУН
Зустрічаємоcя з Тарасом у одній із тернопільських кав'ярень. На моє прохання спортсмен приносить із собою медалі, які завоював цьогоріч на Паралімпіаді.
– Ми готувалися понад рік. Фінальний етап тренувань проходив у січні в Словенії. Спершу в нас було п'ять тренувальних днів і на шостий ми відпочивали, а з наближенням Ігор кількість робочих днів збільшили до шести. Щодня – по два тренування. Це було дуже важко. А вже перед самими змаганнями навантаження поступово зменшували, – розповідає хлопець.
Готуючись до змагань, він завжди переглядає трансляції своїх минулих виступів і аналізує їх.
Уже в першому старті – чоловічій спринтерській гонці у класі сидячи –українець здобув золоту медаль.
– Я дуже добре відстрілявся, не допустивши жодного промаху. І по трасі теж добре пройшов на великій швидкості, обійшовши всіх суперників. Китайські спортсмени були дуже сильними, але, як показала ця гонка, з ними можна боротися і перемагати, – ділиться враженнями Тарас.
Додає, що ця перемога для нього – дуже цінна. Адже у порівнянні з 2018 роком, коли він теж здобув "золото", значно зросла конкуренція.
На Олімпіаді в Італії Тарас здобув дві срібні та одну бронзову медалі. Це його найуспішніший виступ на Паралімпійських іграх. Хлопець зізнається, що найемоційнішим для нього був момент перед фінішем, коли він усвідомлював, що переміг у гонці. А ще – церемонія нагородження, коли піднімають прапор і на весь стадіон звучить український гімн.
– Згадуючи цю мить, досі відчуваю мурашки. Я був дуже щасливий, що зміг гідно представити свою країну, яка зараз на полі бою виборює незалежність, нагадати про нас світу, – коментує Радь.
У перші дні змагань хлопця підтримували рідні. Зізнається, було дуже прикро, що вони не могли зайти із українською символікою на трибуни, хоча згодом цю ситуацію вирішили.
– Ми не бачилися з рідними ще з січня і вперше зустрілися вже перед гонкою на Олімпіаді. Я був дуже щасливий. Вже під час змагань, коли я стріляв і влучав, то чув, як вони кричали "Є!", а коли був промах, то лунало: "Ні!", – сміється він. – Особливо добре я чув мамин голос. До трибун було 200-300 метрів, тож не знаю, як це можливо.
ЧЕРЕЗ ЛІКАРСЬКУ ПОМИЛКУ АМПУТУВАЛИ НОГУ
Тарас розповідає, що спорт дуже любив із дитинства. Разом зі старшим братом ходив на греблю, футбол, легку атлетику. Потім до них приєднався молодший брат.
Життя юнака змінилося у 13 років. Під час канікул у селі він поранив ногу. Трагедія трапилася на полі. Вчасно не помітили дитину, яка вибігла з кукурудзи, і порізали їй м'яз на нозі косаркою.
– Через помилку лікарів почалася гангрена. Батьки відвезли мене до Києва. Там кілька днів намагалися допомогти, чистили рану. Згодом через небезпеку зараження крові ногу ампутували. Я не знав, що це станеться. Вже коли мене везли з реанімації, дивлюся – ноги нема. Мама пояснила, що іншого виходу не було. Ми плакали обоє, було непросто. Поступово я почав ходити на милицях. Далі була реабілітація і протезування, – пригадує спортсмен.
Він зізнається, що спершу було важко прийняти цю ситуацію і звикнути до нової реальності.
– Я був дитиною, вів активний спосіб життя. Та вже не міг робити те, що мені подобалося. Звісно, я був дуже засмучений. Але завжди поряд були батьки, які мене дуже підтримували і допомагали у всьому. Я чудово пам'ятаю той день, коли після реабілітації і протезування ми приїхали в село. На подвір'ї був ровер. Я сів на нього, почав їхати і впав. Коли батьки побачили, що я весь у болоті, розпитали, що сталося. Пішли зі мною на вулицю і тримали, поки я їхав на велосипеді. Вже наступного дня катався сам, лише не вмів розвертатися. А згодом і цього навчився.
ДО ТРАВМИ НІКОЛИ НЕ СТОЯВ НА ЛИЖАХ
У 14 років рідні відвели Тараса в Тернопільський регіональний центр та ДЮСШІ "Інваспорт".
– Вони дуже хотіли, щоб я не сидів удома, а знову почав займатися спортом і знайшов те, що мені подобається. Моїм першим тренером став Віктор Йосипович Федорчак. Ми з ним почали ходити на теніс, важку атлетику, шашки, шахи, плавання. Потім я спробував свої сили у лижних перегонах і біатлоні. Цікаво, що до травми ніколи не стояв на лижах, – пригадує спортсмен.
Тарас навчився кататися на лижах, сидячи на спеціальних санях, які називають "боб". Зізнається, спершу під час тренувань дуже багато падав, але це його не зупиняло: підводився – і продовжував. Навесні 2015-го поїхав на Чемпіонат України із лижних перегонів та біатлону, де посів четверте місце. Наполегливого хлопця помітили й запросили на тренування української збірної в Чернігові.
– Я ще не був у складі збірної, але їздив із командою на всі збори. Через кілька місяців мене взяли за кордон на етапи Кубка світу. Мені було 15 років. Я був наймолодшим у команді, але всі мене підтримували, – розповідає хлопець.
Першу медаль світових змагань Тарас Радь здобув у 2016 році на першому етапі Кубка світу у Фінляндії.
– “Золото" вдалося вибороти одразу – завдяки гарній стрільбі й добрій фізичній підготовці. Мене просто переповнювали емоції, адже у гонці брали участь 30 найсильніших спортсменів світу. Це стало для мене великим поштовхом ще більше працювати і рухатися далі, – пригадує спортсмен.
У 2018 році на Іграх у Пхьончхані 18-річний тернополянин виграв перше "золото", ставши наймолодшим в історії України зимовим паралімпійським чемпіоном. На церемонії закриття змагань він ніс український прапор.
МРІЯ – СВІТОВИЙ РЕКОРД НА ПАРАЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ
Розпитую Тараса, як він готується до гонок, чи має власні традиції.
– Зазвичай, ми з хлопцями вранці прокидаємося, снідаємо і тоді гучно вмикаємо українську музику, щось таке драйвове. Далі вирушаємо на трасу, я роблю розминку і вже за 20-30 хвилин до гонки вдягаю куртку, щоб було тепло. Зручно сідаю калачиком, закриваю очі й ні про що не думаю та розслабляюся, ніби ще сплю. Цього я навчився у свого друга біатлоніста Ярового Максима. Допомагає сконцентруватися перед стартом, – ділиться співрозмовник.
Окрім біатлону і лижних перегонів у Тараса є багато інших захоплень. Він водить авто та мотоцикл. Разом із двоюрідним братом грає у волейбол, а також любить рибалку.
На завершення розмови запитую паралімпійця, що він би порадив людям з інвалідністю, зважаючи на свій досвід і шлях.
– Коли людина втрачає кінцівку чи отримує важку травму, це дуже складно. Кожен переживає по-своєму. Найперше, раджу не здаватися і не закриватися вдома. Спробуйте зайнятися спортом – обрати той вид, який вам подобається. Будете чимось зайняті, матимете більше спілкування – психологічно стане легше. Можна подивитися на інших людей, які мають складні ураження, і вчитися у них. Я робив саме так. Мені було важко, але коли потрапив у паралімпійську збірну, побачив дуже багато спортсменів із ампутаціями, з пошкодженнями хребта, з проблемами із зором. Я з ними спілкувався, дізнавався про їхній досвід і так мені вдалося сприйняти себе повністю. Це дійсно допомогло. Тому не сидіть наодинці, варто ходити хоча б кудись, спілкуватися, пробувати і шукати свій шлях, – каже Тарас.
Попереду у паралімпійця – новий тренувальний сезон та підготовка до стартів Кубка світу. На майбутнє Тарас ставить перед собою амбітну мету – встановити світовий рекорд за кількістю золотих медалей на Паралімпійських іграх.
Юля Томчишин, Тернопіль
Фото авторки та надані Тарасом Радем