Як і за що борються депутати українських місцевих рад у представницькому органі Ради Європи
Якщо про здобутки українських народних депутатів у Парламентській асамблеї Ради Європи відомо широкому загалу, то про те, як просуває український порядок денний наша делегація у ще одному поважному зібранні – Конгресі місцевих та регіональних влад – відомо не надто багато. Власне, як і про роль самого цього представницького органу в структурі Ради Європи.
Минулого тижня в Палаці Європи в Страсбурзі відбулася 45-та сесія Конгресу. Під час неї власний кореспондент Укрінформу поговорила з нашими місцевими депутатами про те, над чим вони працюють у Страсбурзі, як європейські територіальні громади підтримують українські та якою може бути роль Конгресу в стягненні компенсацій за руйнування України, завдані Росією.
УКРАЇНСЬКА ДВАНАДЦЯТКА
Національна делегація в Конгресі місцевих та регіональних влад – це 12 депутатів місцевих рад. У них також є 12 заступників: коли хтось з основного складу вибуває, саме вони їдуть на чергову сесію. (Склад делегації України на 2021-2026 рр. затверджений Указами Президента України №54/2021 та №98/2021, термін її повноважень розпочався 23 березня 2021 року).
Українську дюжину делегатів у залі засідань видно здаля. По-перше, значна частина наших – у вишитому дрес-коді. По-друге, лише в нас є делегат у військовій формі. Український піксель дуже виділяється на тлі монохромних крісел.
І Гімн України чути – тільки в цьому органі Ради Європи від початку війни на відкритті сесії обов’язково лунає «Ще не вмерла Україна». Одразу після Гімну Європи.
Тільки в нашій делегації є голова міста, яке зараз окуповане ворогом.
Власне, усім цим людям є що сказати, і коли вони беруть слово – це сильно відрізняється від монотонної робочої манери інших учасників зібрання.
НАЙДОСВІДЧЕНІША ГРАВЧИНЯ
Депутат Рівненської обласної ради Світлана Богатирчук-Кривко працює в Конгресі вже 16 років. Потрапила сюди вперше у 2008-му, коли була заступником міського голови Рівного. Пізніше проходила також за жіночою квотою, бо ще 12 років тому жінок-політиків місцевого рівня, здатних працювати на рівні міжнародному, було не так вже й багато.
— Пані Світлано, враховуючи ваш стаж, маєте право оцінювати. Як ви описали б нашу делегацію зараз на тлі інших країн та їх представників?
С.Б.: — Так, досвіду мені не бракує, але й емоцій також. Як нам усім зараз. Ця сесія в нас далеко не перша, трохи пішло часу на притирання, бо ми з різних партій, з різних регіонів, трохи приглядалися одне до одного. Але взагалі, коли ти за межами України, ти розумієш, що все це зайве, всі усвідомлюють, що ми тут представляємо Україну. Я вже, як досвідчена, кажу, що так, забули – хто в якій партії, фракції, тут ми всі заодно. Ну, а з початком повномасштабної війни ми взагалі згуртувалися надзвичайно. Думаю, що за останні 16 років ця наша делегація – найбільш «прокачана» і досвідчена.
— Я сьогодні зблизька спостерігала за вашою роботою. І хоч трохи знайома з євроінституціями, але от за зібранням у Раді Європи представників регіональних влад стежу вперше. Познайомте мене ближче з тим, як влаштовано Конгрес, і що він вирішує?
С.Б.: — По-перше, наш Конгрес – це консультативний орган у структурі Ради Європи, тобто ми надаємо консультації політичним органам, у тому числі ПАРЄ, Комітету Міністрів щодо того, як діяти саме органам місцевого самоврядування в тих чи інших ситуаціях. У нас представлені депутати різних рівнів. Від обласної ради до сільської. Тут є дві палати – Палата регіонів, де представлені районні й обласні ради, і Палата місцевих влад. Це міські, сільські, селищні громади. На відміну від ПАРЄ, у нас тут лише 4 політичні групи. Звичайно, вони дуже змішані, бо в Європі різноманіття політичних партій. Я, наприклад, з 2018 року очолюю політичну групу європейських консерваторів і реформістів, куди входять представники 37 країн.
— Тобто політичні групи працюють як фракції у парламенті?
С.Б.: — Саме так, і крім того, в нас три комітети. Є комітет моніторинговий, комітет з управління поточних питань та Комітет з питань врядування. Туди входять всі питання – й освіти, і соціального захисту. Моніторинговий комітет для нас дуже важливий. Тому що коли проходять місцеві або регіональні вибори в будь-якій країні, то Конгрес направляє туди спостерігачів. І нам часто доводиться їздити в інші країни: мабуть, ви бачили, от, приїхали спостерігачі від Ради Європи. То це саме ми їздимо, спостерігаємо за місцевими виборами. Коли парламентські вибори, то їдуть спостерігачі ПАРЄ, а коли місцеві вибори, то це саме ми.
— Я чула що у вас є своя Конституція – тобто Хартія місцевого врядування? Що це таке?
С.Б.: — Так, це основний документ, якого мають дотримуватися всі, хто став членом Ради Європи. Наша країна ратифікувала Хартію у 1997-му. Але Конституція України 1996 року закріпила основні правові принципи функціонування та організації влади, зафіксовані в Хартії.
Тому раз на 10 років наш Конгрес направляє в Україну окрему моніторингову місію, щоб перевіряти, як у нас виконується ця Хартія. Востаннє потужна місія була в Україні в 2013 році. Зокрема, щодо України, до нас є зауваження, які тягнуться вже багато років, тому що ми не виконуємо основний пункт, у нас досі не ліквідовані державні адміністрації. Тож у нас, по суті, всюди – і в області, й у районі – панує двовладдя. Зараз, із воєнним станом, замість державних утворено військові адміністрації, але європейські чиновники наполягають на тому, що щойно війна закінчиться – це потрібно вирішувати.
ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ В ДІЇ
— Але Україна постійно рухається у бік адаптації європейського законодавства. Чи є щось, що, на думку європейців, нам таки вдалося зробити?
С.Б.: — Так, все ж таки в Україні проведено децентралізацію. Вони визнають, що це великий плюс. Навіть попри воєнний стан, все ж таки працюють громади. Причому не тільки, скажімо, територіальна децентралізація в нас проведена, а й фінансова. Бо багато місцевих податків і зборів передали на місця. І громади можуть управляти тими коштами, які сьогодні є.
Ще один плюс – у нас досить активно працюють асоціації, місцеве самоврядування. Вони згадують асоціацію міст, їх є кілька, є асоціація обласних і районних рад, є асоціація громад. Зараз нас активно запрошують в європейські асоціації. Рівненщина упродовж 2023 року вступила до європейської асоціації регіонів, а також до європейської асоціації місцевого самоврядування. Тепер ми маємо можливість більше контактувати напряму. І питання – не лише в коштах.
— Про прямі контакти, я так розумію, ви маєте на увазі проєкт «City for city» – про підтримку українських громад європейськими? Бо саме він згадується навіть на сторінці Конгресу?
С.Б.: — Цей проєкт з нашого боку контролює Асоціація міст України, але це не лише про міста, тому що у них тут поняття «сіті» – це громада, тобто міська, сільська, селищна. У них давно пройшла децентралізація, вони називають усе це територіальними громадами. І звичайно, наші всі, хто міг зареєструвалися (у проєкті – ред.), причому не тільки ті, що на лінії вогню, не тільки ті, які тепер деокуповані, а навіть далекий тил, – всі виставили повні списки своїх потреб, усього, що потрібно в громаді. Європейські громади, коли все це побачили, вони перестали реєструватись, але вони тоді вибирають собі тихенько громаду і пишуть їй. Бо коли одразу 500 наших громад кидають запити і про мішки, і про генератори, то в цих громадах у Європі теж немає на все це коштів. Але ж є бажання допомогти. Тож вони зв’язуються напряму далі.
ВОЇН У ВІДПУСТЦІ
Депутатів районних рад України на зібранні представляв Віталій Бей. Як народний обранець із Гайсинського району Вінниччини. Це саме він – у пікселі, і в його випадку – це не декоративний елемент одягу. Насправді він тут не лише за свій район та Вінниччину, а за всіх українців, що воюють, причому на першій лінії.
— Віталію, мені навіть просто бачити вас серед наших на конгресі дуже приємно, це робить нашу делегацію, як делегацію країни, що воює, дуже справжньою. А як вам зараз працювати в такому статусі?
В.Б.: — Є момент, що немає часу зовсім готуватися до виступів. А тепер ще після контузії мені лікарі взагалі заборонили напружуватись, бо контузія – це великий удар для мозку. Але інші мені допомагають. Та й наші колеги з тих делегацій, з якими в нас дружба, а це Литва, Латвія, Грузія, Молдова, Франція. Вони знають, чим я зараз займаюсь, і вони підтримують мене.
— Ви – єдиний на всі понад 600 делегатів військовий. І це дуже важлива місія. Як ви встигаєте приїздити сюди?
В.Б.: — Це величезна проблема тепер. Щоб мене сюди відправити і я зміг перетнути кордон, потрібен Указ Президента для робочого відрядження за кордон. Але на минуле засідання я не встиг навіть з Указом Президента на руках. Я якраз мав виступати з певним текстом, мені була відведена певна роль. Ми збирались онлайн з Президентом, зустрічались, обговорили, що ми маємо робити тут, що ми маємо говорити, як представляти. І от навіть з Указом від найвищих органів влади, мені не вдалось приїхати.
— Виходить, що у вас і так найсерйозніша і найважливіша робота зараз для українців у війську, а тепер ще й бюрократичне навантаження долати?
В.Б.: — Так, тому я вам про це й розповідаю. Щоб знову не потрапити в цю бюрократичну петлю і не пропустити цей Конгрес, я вирішив оформити відпустку військовослужбовця – свою особисту. За власний рахунок. Тобто я тут використовую свої 5 днів вільних, щоб попрацювати на благо держави. Я за власним бажанням став військовим, допомагаю молотити ворога, але я не проти виконувати і цю свою функцію делегата. Просто потрібно давати таку можливість. Під час війни в мене за кордоном народився син. Я його бачив востаннє у два місяці. Зараз йому вже півтора року. Тож коли відпрацюю, дуже хочу хоч кілька днів провести із сином.
НЕ ЛИШЕ ГЕНЕРАТОРИ. КОНТАКТИ
Микола Лукашук очолює найбільшу обласну раду в Україні найбільшого прифронтового регіону – Дніпропетровщини. Про те, яких обстрілів вони зазнають та як сильно громади на лінії фронту страждають від війни, він розповідає в залі засідань. Голова Дніпропетровщини також є досвідченим бійцем на міжнародному фронті.
— Пане Миколо, я знаю, що перед Конгресом ви з мером Львова Садовим були в Брюсселі на Комітеті регіонів, це був так званий «Тиждень регіонів» у Європарламенті?
М.Л.: — Так, нас туди запросили на розмову як гостей, членами комітету ми бути не можемо, бо ми не в Євросоюзі поки. Я був здивований, що велика частка євродепутатів і членів Комітету регіонів та міст європейських – не дуже знають, до якого ступеня потерпають українці. Треба їм це просто у вуха вкладати, постійно. Деякі депутати не могли повірити, що у нас були блекаути, наприклад.
Одне з питань, яке ми порушували там, на Комітеті регіонів – нам необхідно прискорити все ж наше членство там. Так, ми ще не країна-член ЄС, але питання треба просувати. Тому що зокрема цей комітет працює над тим, на що саме виділять нашій державі ті самі 50 мільярдів євро на 4 роки для відбудови і підтримки. Тож було б гарно, якби нас взяли в цей комітет – трохи наперед, щоб ми почали змінювати свої закони також заздалегідь, і могли вплинути на рішення про кошти, які нам дуже потрібні саме в регіонах.
— Тепер ви тут, у Страсбурзі, під час Конгресу ви які ідеї просуваєте?
М.Л.: — Дивіться, тут збираються представники 130 тисяч органів місцевого самоврядування! Тільки уявіть. Ми спілкуємося з різними делегаціями, формуємо позицію і доносимо, що відбувається сьогодні в нашій державі. Ми можемо тут познайомитись і потім укласти будь-яку угоду про партнерство. Ми от з французами тут багато спілкувалися. І вони допомогли великою кількістю генераторів. Велика кількість – майже 30 генераторів, і кожен з таких по кілька мільйонів гривень коштує, тож це потужна підтримка. З поляками я спілкувався, потім, коли почалась війна, виступав перед Сеймиком – умовно, їхньою обласною радою. І вони проголосували, виділили майже 5 мільйонів євро на підтримку саме нашої області.
— Якщо ви всім розповідаєте, яких зазнаєте втрат, чи обліковуєте ви їх і як саме?
М.Л.: — Власне, про це також тут і мова. Робота у Конгресі – це частина великого плану притягнення Росії до відповідальності і стягнення всіх компенсацій за збитки, яких завдала країна-терорист, зруйнувавши частину нашої держави. Тобто фіксуються збитки на рівні держави, вони фіксуються і Офісом Генерального прокуратури, й Службою безпеки. Але моніторинг та фіксація ця починаються якраз на рівні місцевому – району, регіону. На органи місцевого самоврядування покладена ця функції – фіксація, довідки, комісії тощо. Ми в своєму регіоні постійно ведемо цей реєстр і він постійно зростає.
РЕЄСТР ЗБИТКІВ – ПРІОРИТЕТ №1
Це ключове для нас питання було винесено на дебати під час сесії. Дискутували, зокрема, про те, яку роль у Реєстрі збитків має виконувати Конгрес. Роз’яснити це береться голова нашої делегації Лілія Пашинна, яка представляє Київську міську раду.
— Як Конгрес може вплинути на роботу Реєстру збитків?
Л.П.: — Після того, як на саміті в Рейк’явіку за участі 43 міністрів закордонних справ було ухвалено резолюцію про створення Міжнародного реєстру збитків, настав час нам відстояти і закріпити свою роль – роль органів місцевого самоврядування. Бачите, як розповів мій колега, саме ці органи – громади, міські ради, обласні – збирають та фіксують інформацію про збитки. Що ми намагаємося зробити зараз? Хочемо зафіксувати це на папері. Тобто вчора ми мали виступ постійної представниці, яка є заступницею виконавчого директора конференції держав-членів, які займаються реалізацією Реєстру збитків. Ми хочемо, щоб Конгрес брав участь безпосередньо в бюро цього реєстру. Як окремий актор, на рівні Ради Європи і на рівні з представництвами, тому що саме органи місцевої регіональної влади в Україні будуть брати участь у фіксації збитків як такі, що є найближчими до людей.
— Але я так розумію, що Конгресу відведена роль суто консультаційна в цьому питанні?
Л.П.: — Так, поки що. Тому, зокрема, наша делегація також намагається зробити все, що можна. І в своїх виступах, наприклад, ми всюди наголошуємо і подаємо тезу про посилення ролі конгресу як представника місцевого рівня. Ми зараз цим займаємося, намагаємося адвокатувати, зокрема й з іншими делегаціями, щоб підвищувати статус Конгресу і його роль у створенні Реєстру збитків. Тому боремося далі.
ПРАВДОРУБ З ОКУПАЦІЇ
До розмови про Реєстр збитків підтягується найкрасномовніший учасник делегації. Володимир Коваленко – міський голова окупованої донині Нової Каховки на Херсонщині, якому вдалося вибратися звідти після близько 4 місяців в окупації. Опісля він уже проходив детектор брехні й давав свідчення Генеральній прокуратурі. Володимир каже, що в його громаді збитки зараз не дуже порахуєш.
В.К.: — На теперішній час моє місто в окупації. Але ми ж віримо в перемогу, ми віримо в реконструкцію. Виходить, що Нова Каховка і 8 населених пунктів окуповані, а два на цьому березі – це вже звільнені громади. Це села Козацьке та Веселе. У Козацькому 4 тисячі жило до війни, це «Нібулон», зерносховища були прямо на Дніпрі. І Веселе – у ньому 2800, це знамените наше історичне місце, де виноробня імені Трубецького, з підвалами, яким по 140 років. На момент деокупації, там жило вдвічі менше, а тепер через постійній обстріли в одному селі лишається 160 людей, в іншому – не більше 200. І 90% території немає. Все зруйновано. Ми почали робити реєстр збитків. Три місяці тому робили. А через добу, через тиждень – уже того нема, що фіксували. Тому сьогодні це для нас ніяк не можливо.
— Учора на розгляді українського питання ви виступали найдраматичніше, ви говорили як свідок, а не як чиновник. Зокрема, наводили приклади тортур, які застосовують росіяни до українців. Як думаєте, настільки такі виступи ефективні?
В.К.: — Я тут якраз для того, щоб рубати правду, у мене і весняний виступ був аналогічний. (Знайдіть на YouTube – не пожалкуєте! – Авт.) Якщо ви пам'ятаєте, я сказав, що абсолютна більшість виступів, які відбуваються тут у залі, вони пронизані великими традиціями – демократичними, європейськими. Тож якщо тут демократія, то я розповідаю те, що вважаю важливим – як гинуть люди, як дивитись в обличчя цій окупаційній сволоті.
— Як їм таке зрозуміти, якщо це так далеко від них територіально і ментально?
В.К.: — Звичайно, коли я виходжу, я одразу попереджаю, кажу – можна я вас на 5 хвилин поверну в абсолютно інший світовий вимір і запитаю. Ви коли бачили останній раз очі наших дітей? Ви знаєте, скільки там болю? Скільки серед українців ходить 25-річних вдів у чорних хустках? Чи хотіли б собі таку роль, щоб ховати своїх власних дітей? Так, в Україні це повсякдень. Тож моя задача, дійсно, – не випустити їх із тонусу наших реальних проблем, які є в Україні. Наших друзів, які на сьогодні вбачають, що тільки ця матеріальна компенсація від них і є максимумом їх участі. Це не так. Вони повинні відчути на рівні внутрішнього свого стану оту загрозу, яка реально існує для них, навіть тут у Європі.
Поміж сесіями Конгресу в Страсбурзі постійно працює бюро, яке є його виконавчим органом, і до складу якого входить також Світлана Богатирчук-Кривко. Тож у грудні вона збирається знов поінформувати бюро про все, що відбувається в Україні. Наступного разу на сесію Конгрес регіональних та місцевих влад Ради Європи збереться за півроку, влітку. І також розпочне з українського гімна. І, сподіваємось, з українського питання.
Лідія Таран, Страсбург
(Фото автора)