Буча фото:@Podolyak_M у Twitter
Сайт 34.ua розпочинає рубрику «Злочин і покарання: Війна». Журналістка Ольга Журавель розповідатиме про воєнні злочини російського агресора очима простих українців. Це історії з гарячих точок, життя цивільних осіб — тих, хто побачив і відчув на собі справжнє пекло.
Триває війна. Як реальна, так і інформаційна. Наше спільне завдання зараз — документувати воєнні злочини та злочини проти людяності. На час війни ми відходимо від звичного формату та запускаємо на сайті 34.ua рубрику «Злочин і покарання: Війна». Журналістка Ольга Журавель розповідатиме про воєнні злочини російського агресора очима простих українців. Це історії з гарячих точок нашої багатостраждальної країни, історії цивільних осіб — тих, хто побачив справжнє пекло війни, відчув на собі насильство з боку окупантів або став свідком воєнних злочинів.
«Були звичайні люди,
Хотіли просто жити,
Хотіли просто бути
І щоб сміялись діти.
Звичайні, не нацисти,
Прості і працьовиті.
Хотіли просто жити.
Та на могилах квіти».
Ці рядки про наболіле належать молодому музиканту з міста Буча Євгену (ім’я змінено з міркувань безпеки). Багатостраждальний Бучанський район став кривавим щитом для Києва з самого початку російського вторгнення. За інформацією генпрокурорки Ірини Венедіктової, протягом березня 2022 року окупанти вбили щонайменше 410 жителів Київщини. Мирні бучанські трударі не були готові до війни, а тим більше до геноциду, згадує Євген.
— У страшному сні не могло наснитися, що війна зі сходу країни перекинеться на Київщину. Та саме ми, мешканці окраїни Бучі, першими почули гуркіт вертольотів. Збоку гостомельського аеропорту «Антонов» почало щось бахкати. Ми думали, перестане. Але боротьба не вщухала. З кожним днем було дедалі гірше. В нас старий приватний будинок. Стеля відпадала шматками під нереально страшний звук винищувачів. Вони літали дуже низько, просто над головою, в прямому сенсі цього слова. Мої родичі — неходяча матір та хвора сестра з чоловіком — навіть не мали де сховатися. Захопивши аеропорт у Гостомелі, російська армія почала просуватися ближче до Києва. На шляху в них опинилася і наша Буча.
— Чи думали ви про евакуацію своєї родини? Адже населення Бучанського району протягом березня потроху вивозили?
— На жаль, адресної евакуації не було, вивозили з центра Бучі. Всі мої родичі мають серйозні хвороби, тож пройти зо п’ять кілометрів пішки для них було неможливо. Скажу чесно – найбільше вразили сусіди. Вони виїхали на пустій машині. Робили це тихо. Рятували своїх папужок, знаючи, що поряд є лежачі хворі люди. Тоді в нас уже не було світла, зв’язку та інтернету, тож ми були відрізані від інформаційного поля. Долітали чутки, що над звільненим містом підняли синьо-жовтий прапор — і того ж дня заїхали танки окупантів. — Наразі з’ясовано, що багатьох місцевих чоловіків від 18 до 60 років жорстоко вбили окупанти. Як вам вдалося врятуватися? — Я вижив, але ніколи в житті не забуду шлях, яким рятувався. Вийшов з окупованого росіянами міста на дванадцятий день війни, 7 березня. Мати дуже наполягала на цьому. Роботи не було, ми не мали чого їсти. В магазинах все розкупили, а ми не встигли запастися. До того ж, в перші ж дні окупанти вщент розграбували крамниці. Ми мали пару пачок вермішелі на цілу родину. Знав, що якщо залишуся — буде гірше для всіх. Я вийшов, як був: у подертих спортивних штанях. Взяв лише документи й ноутбук. Повів із собою сусідських квартирантів — жінку, чоловіка та малого хлопця. Через болото ми йшли на Ірпінь по бездоріжжю. Про цей шлях знають лише місцеві. Доки йшли, обстріли не припинялися. — Чи довго довелося йти під обстрілами? — Пів дня. Але це як пів життя. Неможливо передати, наскільки це було страшно, куля могла чекати за кожним деревом. В Ірпені ми зустріли представників тероборони. Це були перші люди, яких ми побачили за цей час. Вони назвали нас сміливцями за те, що вийшли з окупованого міста. Далі ми рухалися через Ірпінь не зупиняючись. По дорозі бачили безліч спалених хат, зруйновані залізничні колії — евакуаційний потяг окупанти підірвали за кілька днів до нашої втечі. Коли ми сиділи в ізоляції, то навіть не уявляли масштабів руйнувань. На виході з Ірпеня ми зустріли й інших людей, що рухалися з міста в бік Києва. Підійшли військові ЗСУ, перевірили наші документи. Тієї ж миті почався дуже сильний обстріл, і військові покликали нас до себе, а потім скерували до мосту через поле в обхід. Земля гула, горіли якісь будівлі, з боку лісу безперервно лунав мінометний свист. Ми на кожному кроці падали, почувши його. На Романівському мосту люди покинули сотні автівок — понівечених, постріляних. На деяких з них був напис «діти». Такі ж автівки я бачив у лісі поки йшов. Це видиво нагадувало якийсь постапокаліптичний сюжет. Пробиратися довелося по саморобній переправі під зруйнованим мостом. Романівський міст підірвали ще 25 лютого. Пізніше я дізнався, що саме в день моє втечі на цьому мосту окупанти розстріляли цивільних людей, що намагалися евакуюватися із зруйнованого авіаударами міста. Далеко не всі змогли виїхати, мені ж пощастило. На перехресті за мостом нам стали кричати військові, щоб ми пригиналися. Я злякався і викрутив ногу. Спершу думав, що зламав. Ми з сусідами загубилися, бо пересувалися в різні боки. Загубив я і ноутбук. Думка була лише пройти це перехрестя під мінометними обстрілами, і я його проповз. А далі мене якийсь чоловік схопив та разом з іншими цивільними помістив у закритий бус. Ми їхали штабелями там — жінки, чоловіки, діти і одна старенька бабуся. Вона читала Отче наш. Всі боялися, що автобус на Новоірпінській трасі розстріляють, але водій привіз нас ближче до Києва. Він справжній герой, а я навіть імені його не спитав. Коли ми вийшли, я сів на узбіччя й довго не міг говорити, руки трусилися. Звичайні люди, добровольці, забирали людей на Київ. Я почекав, доки заберуть жінок і дітей, і потім теж сів у машину.
— Масові вбивства мирного населення на Київщині вже охрестили «бучанською різаниною». Чи є серед ваших знайомих люди, що стали жертвами цих нелюдських воєнних злочинів?
— Є серед знайомих і загиблі, і постраждалі. Найближчий рік я просто не можу про це говорити, мені треба прийти до тями. Але повірте: все, що пишуть місцеві пабліки, так воно і є. Друзі, хто лишався в окупації, бачили: Буча вся вкрита трупами, просто вся. І ще багато чого випливе. Це геноцид. Розстріли впритул, живі ще люди, які догорають під обстрілами. Братські могили, цивільні мешканці, заховані у своїх дворах, місяць голоду і жодних комунікацій. Окупанти катували дітей, добивали лежачих хворих на очах у рідні. Дуже багато людей вбито, вбито нізащо. Щодо інфраструктури, то центр Бучі більш-менш зберігся, найбільше зруйнованих будинків у віддалених районах, як мій. Розграбовано ж мародерами абсолютно все.
— А як почувається ваша рідня? Вони зараз у безпеці?
— Зо два тижні від моїх не було жодної звістки. На щастя, зараз ми на зв'язку. Найближчим часом вивезу рідню до Києва. Мама і сестра дуже пригнічені, не можуть нормально говорити, не орієнтуються в просторі. Навіть думати боюсь, що вони пережили. Знаю, що місяць просиділи в хаті без їжі та необхідних ліків, без електроенергії і не висовували носа. Втім це їх і врятувало. Вирушати за гуманітаркою було страшно. Всі пам’ятали історію чоловіка з сином, яких російські нелюди розстріляли по дорозі за ліками до Бучанської ради. Окрема подяка хлопцям, що на свій ризик розвозили ізольованим бучанцям воду по хатах. Про цей подвиг не можна забувати.
— Чи відомо Вам про воєнні злочини, скоєні в інших населених пунктах Бучанського району?
Я скажу не тільки про Бучу. В мене душа болить за кожне з понівечених містечок та сіл. В Ірпені пройшли мої найкращі роки. У Бородянці я навчався. У Ворзелі маю багато друзів. Що зараз? Бородянка знищена, Ірпінь винищений. За що це все? Я ніколи не мав ілюзій щодо Росії, але місцеві кажуть, що на наші райони кинули найжорсткіших. Не знаю кого — садистів, вбивць, головорізів? Так, це війна. Але якщо була мета завоювати нашу територію, окупанти теоретично могли б допомагати людям, їжу їм роздавати. Але ні. Я такого жодного випадку не знаю. Вони просто нищили нас і рівняли з землею.
— Після 2014 року чимало переселенців з Донбасу оселилися в Бучі, Ірпені, Гостомелі. Подейкують, що жорстокість окупантів могла бути своєрідною помстою цим людям.
— Навряд чи. Так, у Бучі дійсно жили переселенці з Донецька. Але вбивали всіх без розбору. Знищили все: і елітні новобудови Ірпеня, і найбідніші села Бучанщини. Російські загарбники шукали нацистів? Я вам точно можу сказати, що за всі роки життя у цих районах я там не бачив ні вигаданих нацистів, ні так званих бандерівців. Я сам людина патріотична. За цим словом — здорова любов до своєї країни й мови. І не більше. За що ж це нам всім?
— Євгене, чи плануєте повертатися до рідного міста?
— Я прожив у Бучі майже все своє життя. Наразі альтернативи не маю, але туди я точно не повернусь. Я взагалі не знаю, як там можна жити після всіх тих звірств, що вчинили російські воєнні злочинці. Ті, хто там залишився, а це переважно хворі люди, постраждали психічно. Вони потребують невідкладної допомоги спеціалістів.
— Національна поліція почала розслідування за фактами подій у Бучі. Правозахисники збирають докази воєнних злочинів та злочинів проти людяності для міжнародних судів. Чи вірите Ви, що винуватці будуть покарані?
— Коли я дивлюся кадри з Бучі і бачу знищені дороги, по яких я ходив до школи, спалені трупи земляків на вулицях, у мене лише одне бажання: щоб кожен, хто допустив цю нелюдську різанину у 2022 році, відповів за це з усією суворістю закону.
Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net — Fondation Hirondelle.
Якщо ви готові розповісти свою історію — телефонуйте нам за номером (050) 43 55 978.
#RussianWarCrimes