Історії тих, хто вижив: Отрута і гроші – ось що допомогло нам вибратися — Події

Фото: REUTERS/Гліб Гараніч

Днями мені довелося простояти близько 4 годин у черзі в одному з ЦНАПів Київської області. Від історій, які розповідали переселенці, що вибралися з пекла війни, холоне кров і міцніє благання: Росія і росіяни повинні бути суворо покарані у всіх земних та небесних інстанціях.

 

 

«Сусідський льох завалило на третій день війни. І для них найближче укриття – наш льох, до якого треба бігти через город. Надя з Мишком чотири дні жили такими перебіжками: перевірили будинок, приготували їсти — і біжать до нас із «каструлькою». Того дня повернулася лише Надя. В її очах був жах. Вона кричала, її трясло… Ми зрозуміли, що Мишка вбило, але від неї не могли добитися виразних відповідей, як це сталося. Коли я вийшов покурити і недалеко від льоху побачив обезголовлене тіло Михайла, все зрозумів: коли вони бігли до нас, уламком снаряда сусіду відсікло голову, – розповідає Олександр, який із сім’єю евакуювався із селища під Макаровим. – Ми довго шукали голову. Та так і не знайшли. Надя відмовлялася ховати чоловіка без голови. Потім зникла і Надя. Не витримала – повісилася. Поховали їх у одній ямі. Голову потім також знайшли. Підховали».

 

 

«Окупанти зайшли до нашої оселі 26 лютого. Вони вибили вхідні двері. Дивилися на нас через приціл автоматів. Дід спробував кинутися на них із криками: «Чо приперлися, сучі діти?» Вони відштовхнули його та розстріляли кота. Далі наказали нам усім (я, чоловік, дві доньки, онук і мій батько) спуститися до підвалу, в якому ми сиділи майже два тижні. Благо там були продукти: рятувалися консервацією, – розповідає мешканка селища Немішаєве Лідія Павлівна. — Воду (півторалітрову пляшку) приносила щоденно молодша донька. Її вранці, і ввечері солдати забирали з підвалу, щоб готувала їм їжу. Поверталася вона ні жива ні мертва. Ані слова нам не промовила, як із нею поводилися. Припускаємо, що була наруга. 8 березня вона повернулася лиса, а наступного дня її забрали з підвалу, і більше ми її не бачили. Наші постояльці теж пішли, залишивши розгром у будинку. Після цього на свій страх та ризик ми вирішили вибиратися на «мирні» території. Вийшло».

 

 

«Напередодні війни ми розпочали ремонт у ванній, туалеті та коморі. Нову ванну поставили, а старе та будівельне сміття мали вивезти 26 лютого. Саме стара чавунна ванна нас і врятувала. Я спорудила з неї купол (не знаю, звідки в мене взялися сили на це), поставивши на нову ванну. І в цьому коконі ми і ховалися, і спали. Вона вберегла нас від розстрілу. Орки звіріли. Стояли біля вікон і цілеспрямовано лупили по квартирах. Знаю, що у квартиру знайомої із сусіднього парадного навіть кинули гранату», — таку історію розповіла Ірина з Ірпеня.

 

 

«Отрута та гроші – ось що допомогло нам вибратися з передмістя Чернігова. Росіяни дуже бухають. І ми скористалися цим. Батько почав пригощати ворогів самогоном. Два дні давав якісне пійло, а щоб переконати їх, що самогон не отруєний, навіть сам відпивав із пляшки. Орки заспокоїлися. На третій день батько вже не тестував свій продукт, на четвертий – підсипав отруту до самогону. Вранці вже було мінус чотири «визволителі». Потім нам вдалося домовитись із бурятом, щоб він за 3 тисячі доларів вивіз нас до Білорусі. Він саме своїх «двохсотих» вивозив. Вантажівка. Смердюча купа окупантських тіл — і ми з батьком, загорнуті в брезент. Десь п’ять годин – ми у Гомелі. А там уже було справою техніки дістатися до Польщі та повернутися до України», — розповідає Тарас із Новоселівки.

 

 

«Вони не просто пішли війною на нас, вони вирішили ще й повторити 1932 рік. Влаштувати голодомор. Коли рашисти зайшли до нашого села, вони спочатку обстрілювали господарські будівлі: сараї, комори – місця, де зберігається інвентар, зерно та домашня живність. Я, напевно, ніколи не зможу забути реву поросят і корови, які живцем згоріли. Не зможу забути і звук «закруток», що розбиваються, коли орки зайшли в льох і почали стріляти по полицях з соліннями і варенням. Ми лежали на підлозі, прикривши голову руками. Уламки банок, що б’ються, падали на нас, ранили. І ці думки: чи нас після цього будуть розстрілювати? — напівпошепки каже пенсіонер із Сумської області, який представився Іваном Петровичем. – Знаєте, неправда, що у такі моменти все життя перед очима пробігає. Особисто я благав Бога, щоб коли розстріляють, то одразу – щоб не мучитися. Нас не зачепили. Не знаю, скільки ми ще так лежали на сирій землі у льоху… Наступного дня вилізли з льоху та зайшли до хати… Все перевернуто, розкидано. На кухні побачили купу макаронів, гречки, рису, пшона, манки, борошна, цукру, политу оцтом та олією. Розбили всі яйця… А в спальні… Насрали на нашому ліжку… Хіба це люди? Хто і як виховував їх? Це не «друга армія» світу, це – збіговисько мародерів, дегенератів, катів та ґвалтівників».

 

 

«Так, рашисти – вбивці та мародери. Одна справа — чути перехоплення СБУ, як і про що російські солдати спілкуються телефоном зі своїми дружинами, а інша – стати свідком такої розмови. До нас у квартиру зайшли двоє орків зі зброєю. Наказали віддати гроші та цінні речі. Я дістала з сумки 5600 гривень, зняла з себе два золоті ланцюжки, сережки, три каблучки… Вони не повірили, що більше нічого немає. Почали все вивертати у квартирі. Це було жахливо. Коли в руках одного з них була моя «норочка», він зателефонував (я так зрозуміла) дружині і по відеозв’язку почав показувати та розповідати про здобич: з’ясовував, чи підходить розмір, фасон, чи подобається колір. Потім показав прикраси, які я віддала. Його жінці все підійшло… Взуття не взяли, проліт з розміром. Ще вони забрали кілька моїх суконь та костюмів, парфумерію, ноутбук, телефон, еплвотч, робот-пилосос», — ділиться пережитим Наталя з Миколаївської області.

 

 

“Війна – це вміння зробити правильний вибір. І від цього вибору залежить, чи ти виживеш. Коли розпочався нічний обстріл нашого селища, ми з дружиною були у домі. Якоїсь миті спалахнув дах. І ось перед вами вибір: залишитися в будинку, усвідомлюючи, що з хвилини на хвилину дах обвалиться і накриє вас вогнем, або вибігати на вулицю — але там страшний обстріл. Ми обрали другий варіант. Вирішили перекочуватися до колодязі. Біля колодязя було обладнано міні-підвал (2 на 1,5 метри) для насоса, що подає воду до будинку. Завдання – максимально швидко перекотитися до цього місця (метрів 50), застрибнути, закрити кришку та перечекати. Так і вчинили. Дах будинку впав за хвилин 20. Наш будинок, який ми будували довгих сім років, згорів за кілька годин», — розповідає про пережите Юрій із селища Міла.

Джерело