Фото: скріншот
Ми багато чого не знаємо про цю війну, і це можливо правильно. Але є речі, які розривають завісу секретності, виходячи у публічну площину. 87 загиблих від ракетних ударів у «Десні» — це багато, надто багато для країни, де кожне життя людини, готової тримати зброю, наближає перемогу.
«Десна» — не перша трагедія, коли воїни гинуть не в бою. Чи можна уникнути таких втрат, КП в Україні обговорила з військовими експертами.
Жаль, що уроки даються таким болем
Анатолій Лопата. Фото: Вікіпедія
Про те, що Десна – це не лише річка, а й військове містечко із навчальним центром, знають навіть підлітки. Коли Росія розпочала війну, було очевидно, що це невелике селище у Козелецькому районі Чернігівської області стане однією з мішеней ворога.
— У перші дні війни нас вивели з казарм і розмістили в польових умовах. Ночували у наметах, у машинах, – згадує Микола, який працював у навчальному центрі. – Було дуже незручно та холодно, але такий був наказ. Все заради безпеки особового складу.
Микола не знає чи не каже, коли у «Десні» повернулися на казарменне становище. Але факт, що 17 травня росіяни прицільно випустили чотири ракети, дві з яких потрапили до казарми, заповненої людьми. Адже те саме було в Миколаєві 18 березня, коли з-під уламків розбомбленої казарми витягли 50 загиблих і багатьох поранених. До цього 35 людей загинули у казармі на Яворівському полігоні.
— Викликає здивування та обурення, що багато командирів сьогодні почуваються вільно, забуваючи елементарні уроки війни. Війна вимагає розосередження особового складу. Його розміщують повзводно, наскільки можна в укриттях. Але ніяк не в одному будинку на території військового містечка, яке завжди пристріляне, — каже колишній перший заступник міністра оборони Анатолій Лопата. – Те, що сталося у «Десні» – це кривава помилка, шкода, що уроки війни даються нам таким болем. Не можна недооцінювати ворога.
Ігор Романенко. Фото: ФБ Ігоря РОманенка
Кандидат військових наук Ігор Романенко звертає увагу на те, що позиції багатьох військових частин не змінювалися.
— Противник це використав. Ми не можемо відмовитися від навчальних центрів та полігонів, але хоча б усередині можемо робити передислокацію. У «Десні» є можливості розміщувати людей інакше, ніж розмішали раніше, – зазначає генерал-лейтенант у відставці. — Противник весь час проводить дорозвідку, і на це також треба реагувати.
Понад 24 години залишатися на одному місці не можна
Відомий волонтер та блогер, а нині воїн Юрій Касьянов вважає, що по армії має бути виданий найсуворіший наказ – заборонити використовувати для розміщення військовослужбовців казарми, ангари, спортзали, школи, адміністративні та виробничі будівлі.
Заборонити розміщувати понад 10 військовослужбовців в одному приміщенні, навіть обладнаному надійним підвалом. Заборонити влаштовувати стоянки військової техніки з відстанню між машинами менше 50 метрів та без обвалування. Заборонити масові побудови, довгі мови.
За словами військових «у нас ракетна війна», тому такі будівлі казарм, шкіл чи навчальних центрів – чудова мета. Фото: facebook.com/kommander.nord
— Шансів померти геройською смертю у бою на цій війні дуже небагато, — пише у Фейсбуці Касьянов. – Половина наших втрат – наслідок безглуздості начальства та результат пофігізму підлеглих. Поселили до казарми – «прилетіло», поселили до школи – «прилетіло», відправили колоною на війну – розбомбили колону далеко від фронту.
Боєць нагадує, що кожен римський легіонер носив із собою лопату чи мотику, щоб окопуватись на місці стоянки.
— Піхота Першої та Другої світових обов’язково носила на ремені саперну лопатку. Сьогодні в підрозділах лопату вдень із вогнем не знайдеш. Копають трактором, екскаватором чи не копають взагалі – там, де трактор гарна мета. Бліндажі майже не влаштовуються — навіть прості, не кажучи вже про класичні, надійні, в три накати.
І сперечатися тут нема про що. Тут звичайна штука — або ти копаєш, або тебе закопують.
Під постом близько трьох сотень коментарів. Багато хто наводить схожі приклади:
Віктор Верцнер. Фото: facebook.com/victor.vertsner
«Лисичанськ, школа, відкрита місцевість. Всі знали про школу, всі знали, хто в ній, тиждень орки пристрілювалися, ну і в результаті спалили школу та техніку біля неї та всіх, хто там був… »
Про те, що у Лисичанську росіяни спалили гімназію, яка пережила дві світові війни, ми знали. А ось про тиждень пристрілки… Краще не знати.
— У нас на війні є жорстке правило: треба постійно пересуватися. Понад 24 години на одному місці залишатися не можна, — каже майор резерву армії оборони Ізраїлю «Цхалал» Віктор Верцнер.
Без юридичної відповідальності
У вівторок, 24 травня, ми дізналися про загибель щонайменше дев’ятьох поліцейських із Вінниці, які служили в елітному полку «Сафарі». За даними колишнього співробітника київської поліції, а нині військовослужбовця Дениса Ярославського, загиблих від ракетного удару набагато більше – близько трьох десятків, багато поранених.
Денис Ярославський. Фото: ФБ Дениса Ярославського
— Приїхали купно на добрих машинах, на броні. Їх бачать як місцеві жителі, так і навідники. Сильні, добре підготовлені хлопці, і їх немає. У нас триває не стрілецька війна, у нас війна ракетна. Тому я категорично проти, щоб їздили отак колонами, щоб розміщували військових у дитячих таборах з дерев’яними будиночками. Не повинно бути великого скупчення військових на незахищеній території. Не мені давати рекомендації іншим командирам, але я такого собі не дозволив би. У мене теж є свій підрозділ, і я відповідаю за життя людей, – каже Денис Ярославський.
Експерт наголошує, що зараз командирам надано право самостійно приймати рішення. І якщо ці рішення прийняті неправильно, то вони мають відповідати – хоча б моральну.
Тому що юридичної – ні. 21 березня набув чинності закон про бойовий імунітет. На час війни військове командування звільнено від кримінальної відповідальності за втрати особового складу та бойової техніки у будь-якій кількості.
Внаслідок обстрілу 18 травня в «Десні» загинуло за офіційними даними 87 людей. Фото: facebook.com/kommander.nord
Особлива думка
«За такі втрати треба карати»
Сергій Червонописський. Фото: facebook.com/Chervonopyskyy
Сергій Червонописський, генерал-лейтенант, голова Української спілки ветеранів Афганістану:
— Треба відродити військовий трибунал та карати за такі втрати. Це виключно бездарність командирів, які звикли жити і служити по-старому. Це інша війна, зовсім не та, яку Союз вів у Афганістані. Необхідно відходити від стандартів та стереотипів минулого.
Армія має бути більш мобільною та тактичною. Ми проходили такі уроки 2014 року, коли бездарно гинули хлопці. Вивели їх у голе поле, поставили табір, вирівняли намети… І відразу накрило «Градом». Маємо гіркий досвід, і ось повторюємо знову.