Зброя Афгану, або «Стінгери» спасіння нашого

42 роки тому, 25 грудня 1989-го, Радянський Союз ввів війська в Афганістан. Нагадуємо, чим там воювали афганці, це зараз більш ніж актуально для України

Наприкінці грудня 1979 року, коли мало не цілий світ занурився у святкування Різдва, Москва ввела в «країну А», як називався в секретних радянських партійних документах Афганістан, «обмежений військовий контингент». Хоча, за декілька днів до того, 23 грудня, в головній радянській газеті «Правда» з’явилося повідомлення: «В последнее время западные, особенно американские, средства массовой информации распространяют заведомо инспирированные слухи о некоем «вмешательстве» Советского Союза во внутренние дела Афганистана. Дело доходит до утверждения, что на афганскую территорию будто бы введены советские «боевые части». Все это, разумеется, чистейшей воды вымысел». Оцініть спадкову здатність до 100% брехні радянської та нинішньої російської пропаганди.

 Не будемо згадувати всіх тогочасних політичних подробиць, хіба що зауважимо, що це була чергова «гаряча фаза» «холодної війни», коли протистояння між Заходом і СРСР сягнуло свого апофеозу – «розрядка» закінчувалася, знову почалася гонка озброєнь; натомість зосередьмо увагу на військовій складовій, зокрема на зброї – темі, нині для нас вельми актуальній. Чим воювали радянські війська і чим – афганські моджахеди?

Як ухвалювалося рішення по Афганістану

Нарада вищого радянського партійного керівництва, яка відбувалася в Москві 12 грудня 1979 року, і на якій було ухвалено рішення про введення радянських військ на територію Афганістану, була однією з найбільш таємних нарад усієї «холодної війни». Колишній очільник КДБ СРСР Володимир Крючков згодом писав, що це рішення було одним із найважчих і найдраматичніших за всю післявоєнну історію СРСР.

Як згадував колишній начальник радянської зовнішньої розвідки Леонід Шебаршин, ні Андропов, ні його колеги з Політбюро ЦК КПРС, ні численні «фахівці з Афганістану» не могли дати об’єктивну оцінку ситуації в цій країні. Він також зазначив, що в архівах спецслужб СРСР практично немає секретних документів, здатних пролити світло на процес прийняття перших рішень щодо Афганістану. Майже всі документи з цього питання писалися від руки в єдиному екземплярі і знищувалися за особистим розпорядженням Андропова.

Юридичного підґрунтя для вторгнення в Афганістан у Радянського Союзу не було. Згідно зі Статутом ООН країна могла б просити про зовнішнє втручання, якщо б стала жертвою зовнішньої агресії. В разі внутрішнього конфлікту мала надаватися лише військова й економічна допомога. Цікавий збіг: того дня, коли радянське керівництво ухвалювало доленосне рішення по Афганістану, НАТО ухвалило постанову розмістити ракети «Першинг ІІ» у Європі – тобто, недовіра була колосальна і з обох боків.

Введення військ в Афганістан подавалося Кремлем як «забезпечення радянських стратегічних інтересів». «Агрессивный империализм рвется установить на склонах Гиндукуша нацеленные на СССР ракеты», – писала одна з провідних радянських газет. Опівдні 25 грудня 1979 року міністр оборони СРСР Дмітрій Устінов підписав офіційний наказ про наступ військ: «Сили 40-ї армії та військово-повітряні війська мають перетнути державний кордон Демократичної Республіки Афганістан наземними й повітряними шляхами 25 грудня о 15:00 за московським часом». Так почалася радянська інтервенція.

Зброя, з якою воювали радянські солдати

За тодішніми мірками солдати 40-ї армії були озброєні досить технологічним озброєнням: крім автомата Калашнікова, танки і бойові машини піхоти (БМП) останніх модифікацій, бойовий вертоліт Мі-24 тощо. Упродовж усієї 10-річної війни зброю покращували – в Афганістан постійно приїздили з Союзу конструктори та інженери. Важка зенітна артилерія виявилася непотрібною – її одразу ж забрали назад в СРСР.

Основою радянської армії був мотострілецький підрозділ, моторизована піхота, що пересувалася на панцерниках, БТРах з екіпажем із трьох чоловік і сімох солдатів; та всюдисущим БМП (три чоловіки екіпажу, плюс до восьми солдатів). Це була класна машина, досить досконала на свій час, але вона мала один суттєвий недолік – не могла підіймати високо гармату, щоб поцілити в повстанців, які стріляли з гір. Згодом дефект виправлять для новішої моделі БМП-2, однак вона була дуже вразливою до мін і протитанкових ракет. Якщо БМП потрапляла на велику міну і вибухала – підлогу підіймало до стелі й чавило всіх, хто там був. Тому солдати їхали згори, а там вони були мішенями для куль; однак якщо потрапляли на міну, були шанси вижити. У того, хто був за кермом шансів не було жодних.

Боги війни, або «Крокодил» і «Бджола»

Умови для авіації були жахливі: гірська місцевість (висота до 3500 м); відсутність аеродромів; неймовірний холод узимку і спека влітку, коли обшивка літака розпечена, наче сковорідка; часта зміна погоди; погана видимість (вітер «афганець»).

Чи не найвідомішим був штурмовий вертоліт Мі-24 – його називали «Крокодилом» – це дійсно була лиховісна зброя, яку люто ненавиділи афганці і з якої було вбито чимало цивільного населення. Робочою «конячкою» 40-ї армії був транспортний вертоліт Мі-8 («Бджола»). Його почали випускати в 1967 році і випустили більше, ніж буд-яких інших вертольотів загалом у світі. Конкуренцію йому міг скласти хіба що американський багатоцільовий вертоліт Huey. Екіпаж Мі-8 складався з трьох членів екіпажу і міг підняти 24-х пасажирів, або 12 нош, або вантаж у три тонни. Ці машини добре пристосовані для операцій у високогірних районах. Згодом американці, які увійшли в Афганістан, орендували Мі-8 для своїх потреб. Керували ними росіяни, які служили ще за часів СРСР, щоправда тапер вони служили у приватній військовій компанії «Вертикаль-Т». Коли в 2008 році один такий вертоліт збили, посол РФ в Афганістані напряму зв’язувався з талібами і просив передати тіла загиблих. Ті здивувалися – думали, що то американці…

Мі-24 ("Крокодил"), збитий "Стінгером"

Як був споряджений радянський вояк

Якщо зброя у радянських вояків була непогана, то спорядження – вкрай незадовільне. Бронежилет важив спочатку 20 кілограмів (поки не з’явилася нова модель, легша на 8 кг). Спальний мішок був нікудишній – він пропускав воду; взуття теж було вкрай погане, не пристосоване для гірських маршів. У солдатів не було ідентифікаційних пластин, і вони мусили зберігати особисту інформацію в порожніх гільзах на шиї – точнісінько так, як це робили радянські вояки під час радянсько-німецької війни.

Тому солдати імпровізували: замість чобіт перезувалися в кеди, шили собі «ліфчики» для запасних магазинів, гранат, сигнальних ракет, та інших потрібних речей. Окрема історія – солдати-спецназівці. Вони виглядали ще екзотичніше і часом були схожі на середньовічних піратів.

Радянський солдат під час рейду ніс на собі чимало – зброю, шолом, бронежилет, спальний мішок, намет, сухпайок на три дні, пляшки з водою, до шестисот зарядів для автоматичних гвинтівок, дві розривні й дві штурмові гранати, сигнальні ракети й димові шашки, один чи два набої для 82-міліметрового міномета. Разом це все важило понад 40 кілограмів. Радисти несли рації, мінометники й кулеметники – важкі деталі своєї зброї. Це було важко – не всі радянські призовники були готові до такого. Тому навіть солдати мотострілецьких військ, ідучи вночі на завдання, часто лишали каски і бронежилети, беручи з собою легшу зброю і не більше десяти магазинів патронів. І це теж призводило до додаткових втрат.

Афганські моджахеди: зброя усього світу

80% території Афганістану належало моджахедам

Радянська і афганська розвідка наводила різні дані щодо чисельності груп опору на території Афганістану: від 4 тисяч загонів (понад 138 тисяч осіб) до 5500 (близько 185 тис.). 80% території Афганістану належало моджахедам. Вони були сміливими воїнами, до того ж, добре мотивованими і досвідченими у партизанській війні. Чимало серед них було і кадрових офіцерів, які пройшли вишкіл у СРСР – випускників радянських військових училищ. Вони обрали шлях спротиву і відмовилися виконувати накази уряду. Були й ті, хто керувався виключно релігійним почуттям, але певно їх було не так вже й багато. Були й ті, хто воював за гроші, таких було ще менше.

Спочатку моджахеди були дуже погано озброєні. Але дуже скоро, за підтримки американців, китайців, пакистанців, іранців, британців, французів і всього мусульманського світу вони мали майже все – 12-ствольні пускові установки реактивних снарядів китайського виробництва з дальністю стрільби до 12 км, переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК) з дальністю стрільби до 4 км, радіокеровані міни, міни-«сюрпризи», рації та інше озброєння і обладнання. Імпорт зброї йшов передусім з Китаю та Єгипту. Наприклад, на початку війни моджахеди використовували британські гвинтівки Лі-Енфілда (радянські солдати називали їх «бурами», натякаючи, що перші моделі цієї гвинтівки використовувалися ще під час англо-бурської війни). Вони були кращими і далекобійнішими, ніж радянські автомати, однак згодом незнищенні «калаші» їх витіснили.

За іронією долі, першими ПЗРК в руках моджахедів були «Стріла-2» радянського виробництва, які надходили з Єгипту. Крім того, у повстанців були американські «Ред Ай» і британські «Блоупайп»; швейцарські зенітні гармати «Ерлікон» (ефективні, але дуже незграбні). Втім заповітною мрією афганських бунтівників були американські ПЗРК «Стінгер». Американці досить довго не хотіли надавати моджахедам цю зброю, цілком слушно побоюючись, що згодом можуть мати з того чималі клопоти.

Бойовий дебют «Стінгерів» відбувся під час Фолклендської війни між Великою Британією і Аргентиною. У травні 1982 було збито перший літак, а потім гелікоптер. Британці використання «Стінгерів» не афішували, до того ж, основними ПЗРК під час того збройного конфлікту були «Блоупайпи», які погано себе зарекомендували і мабуть саме тому з легкістю віддавалися афганським повстанцям. Один британський офіцер зауважив, що з них можна було стріляти хіба що по фазанах.

… І тут з’явився «Стінгер»

Утім, у другій половині 1986 року США все ж доставили в Пакистан партію ПЗРК «Стінгер», які передали афганській опозиції. Це збільшило втрати радянської авіації в 1,5 рази.

25 вересня 1986 року біля аеродрому Джелалабада моджахеди вперше застосували американський ПЗРК. Близько трьох годин вони сиділи у засідці за півтора кілометра від посадкової смуги, очікуючи на радянські гелікоптери. Групу з 35 чоловік очолював інженер Гаффар. Інша група працювала в районі Кабула. Повстанці побилися об заклад, хто з них першим зіб’є радянський літак або гелікоптер. Вони дочекалися на появу восьми радянських вертольотів Мі-24. Випустили по них п’ять ракет і вразили три цілі. Весь процес знімався на відеокамеру, але оператор був настільки емоційно збудженим, що відео вийшло не надто інформативним: шматки неба, кам’яна земля, кущі, а потім дим. Втім, відео показали Рейгану, а тубус від першої випущеної ракети передали співробітникам ЦРУ. Крім того, з цього приводу написали епічне полотно «Афганські повстанці вперше збивають «Стінгером» радянський гелікоптер», яке й нині, наче якийсь Айвазовський, у золотій рамі висить у музеї ЦРУ.

"First Sting", олія

«Стінгери» («Жало», або як їх ще називали радянські солдати «Оса») для повстанців були надзвичайно важливою зброєю, яка мала не тільки військове, але й політичне значення. Це була маленька перемога. «Нарешті ми змогли ефективно відповідати на повітряні атаки, до того ж, ця зброя підняла бойовий запал наших воїнів», – зауважив один із керівників моджахедів.

Перше застосування «Стінгерів» викликало ейфорію в афганців і паніку в радянському контингенті. Чи вплинула поява ефективного американського ПЗРК на рішення вищого керівництва СРСР на виведення військ з Афганістану – невідомо. Згідно з офіційними російськими даними, 40-ва армія втратила протягом війни 113 літаків із нерухомим крилом і 333 вертольоти. Наприклад, втрати американців у в’єтнамській війні становили 5086 вертольотів.

Полювання на «Осу»

Міністр оборони СРСР пообіцяв, що першому військовому, який захопить «Стінгер», дадуть Героя Радянського Союзу. Спезназівці та кадебісти декілька місяців марно «полювали» за «Стінгером».

(Два "Стінгери", захоплені в січні 1987 року)

Згідно з однією з версій, розвідка, підрозділ спецвійськ під командуванням майора Євгена Сєргєєва, здійснюючи політ на чотирьох бойових вертольотах, 5 січня 1987 року неподалік Кандагара перехопила мотоциклетну колону. Моджахеди випустили декілька ракет, але невдало. Тоді були захоплені не тільки самі ПЗРК, а й документація на них. Радянська сторона одразу ж організувала термінову прес-конференцію в МЗС Афганістану, показуючи «неопровержимые свидетельства американського военного вмешательства» у внутрішні справи «суверенної держави», яка суверенною давно вже не була. А омріяного «Героя» тоді ніхто не отримав. Лише в 2019 році, на хвилі відродження великоімперського шовінізму, президент РФ нагородив одного з учасників тих подій, колишнього полковника спецназу ГРУ Володимира Ковтуна званням Героя Росії.

Варто також зазначити, що афганці так тішилися довгоочікуваній зброї, що теж негайно скликали прес-конференцію і не тільки похвалилися збитими радянськими вертольотами, а й почали фотографуватися з ПЗРК, чому американці, м’яко кажучи, не надто зраділи. Фото розлетілися по шпальтах світових ЗМІ, карти були розкриті.

Уродженець Сартани (нині район Маріуполя) лейтенант Сергій Лафазан (у центрі) захопив "Стінгер" у 1988 р.

Радянські військові згодом могли навіть купити «Стінгер» у повстанців не так вже й дорого – за три тисячі доларів. Те саме робили й іранці. У вересні 1987 року вони з гордістю показали декілька «Стінгерів» під час військового параду.

Загалом в Афганістані було близько 500 «Стінгерів», хоча дехто стверджує, що до 2000. У 1990 році США запустили програму з вилучення цих ПЗРК, – виділили 55 мільйонів доларів, але викупили лише 300 ракет. Це був провал – сотні одиниць цієї зброї залишилося в руках польових командирів і згодом, у 2001-2012 роках, вона неприємно «нагадувала» про себе американській авіації в афганському небі.

Афганістан – «цвинтар імперій»

Радянські війська планували «стабілізувати» обстановку в Афганістані за 6 місяців і піти. Натомість «застрягли» майже на10 років.

Спроба насадити афганцям «соціалізм з людським обличчям» виявилася невдалою. Так само, як і наступна спроба – насадити демократію. Війна в Афганістані для кожної держави, яка ризикнула туди увійти з воєнною місією, ставала «війною тисячі порізів» і закінчувалася безславно. Так було з військами Александра Великого (Македонського), армією Британської імперії доби Кіплінга, 40-ю радянською армією, американцями тощо. Можна сказати, що афганці – це такі собі швейцарці Сходу. Вони хочуть, щоб їх залишили у спокої. В середині ХІХ століття французький солдат на перській службі, письменник-мандрівник Джозеф Філіп Ферр'є, автор «Історії афганців», писав: «Іноземець, якому доведеться потрапити в Афганістан, буде під особливим покровительством Неба, якщо вийде звідти здоровим і з головою на плечах».

Варто зауважити, що фундаментальних досліджень про радянсько-афганську війну, таких, які наприклад існують про В’єтнамську – немає. Немає досліджень і про «українську частку» в тій війні, хоча вона була суттєвою. Близько 25% радянських військовослужбовців в Афганістані були українцями. Чималий об’єм документів по Афганській війні засекречений у Росії (ФСБ, Воєнна прокуратура), у США, Пакистані, Німеччині, Великій Британії, Китаї…

Можливо, колись Netflix зніме захопливий серіал про ту війну. Там стільки карколомних сюжетів! Хоча, мабуть, це буде не скоро; та й під час збройних конфліктів за будь-яких часів найліпше дивляться комедії. Наприклад, найпопулярнішим фільмом серед радянських військовослужбовців за всі роки перебування «обмеженого контингенту» в «країні А» була трагікомедія «Біле сонце пустелі».

Світлана Шевцова, Київ

При підготовці матеріалу, серед іншого, використано працю Родріка Брейтвейта «Афганці. Росіяни в Афганістані (1979-1989)».

Источник

Оставьте первый комментарий

Оставить комментарий