Базар! Він завжди живий і гамірний, у нього свої химерні норми і закони, свої канони і догми. Це індикатор, бо завжди показує глибинну суть, віддзеркалює проблеми, і не треба ніяких фейсбуків та аналітиків, бо все на поверхні. Тут згадають, що було. Тут детально опишуть, що є. І тут зі снайперською точністю можуть вгадати, що буде…
Звідкись линуть звуки:
– Таю, по чому продаєш кабачки?
– Вже продала!
– А завтра будуть?
– Треба дожити, Олю… Бери помідори, хороші!
– Та я хотіла на запіканку щось.
Тоді капустку, з неї такі пляцки можна робити, смакота! Скину рецепта на вайбера.
Базар зустрів мене знайомим розмаїттям звуків і запахів, штовханням у спину, наступанням на мешти. Між лотками з овочами, насінням, велосипедами, взуттям, оприскувачами, одягом і вигуками продавців, текли струмки людських розмов, віддзеркалюючи наші турботи, болі, бажання та надії.
Біля ятки з косметикою стояли дві молоді жінки. Одна, з яскравим манікюром, енергійно жестикулювала, розповідаючи про свій “б’юті-лайфхак”.
– От чесно, Лоро, чоловічі антиперспіранти в рази кращі за жіночі! Ні запаху, ні слідів, і тримають довше! Я вже давно тільки отакі беру, — ділилася вона, тицьнувши пальцем у товар.
Її подруга здивована:
– А запах, Юлю? Там же нема з чого вибрати!
Юля взяла з прилавка антиперспірант в червоному упакуванні:
– А ти понюхай. Там така ванілька, такі спеції, ну чисто тобі лакшері!
Лора відкрила, вдихнула і аж помружилась від задоволення. Без зайвих слів купила, не уриваючи розмови:
– Дякую, на літо саме те. Скажу, що то теж помітила: для мужчин роблять більш якісно. От ті ж джинси! Чоловічі джинси завжди кращі, там і матеріал міцніший, і шви рівніші. Я б і взуття купувала, але що поробиш з моїм 37-м розміром? Ніяк не втиснусь у чоловічі моделі…
– А я зі своїм 39-м ще якось пробую, — відповіла перша, — але купувати в інтернеті ще та лотерея, розмірна сітка зовсім не співпадає, все треба міряти, бо воно або величезне, або тисне. Але все одно, чоловічі речі виграють за якістю, погодься. І, до речі!! Знаю, де є точка з чоловічим взуттям на твою ніжку попелюшки, погнали!
– Таки правда, ніц не тішить жінку так, як шопінг. Навіть коли купує чоловічі речі – але ж для себе.
Вийшовши до павільйону з м’ясом, побачив двох чоловіків. Один, кремезний у солом’яному капелюхові, із задоволенням їв хот-дог, тримаючи його спрацьованими порепаними руками. Другий, худорлявий і по-циганський засмаглий, потягував каву з одноразового стаканчика, присмачуючи електронною цигаркою.
– От скажи мені, Ігоре, за що ми платимо ці гроші за проїзд? — обурювався любитель хот-догів. — Маршрутки брудні, тісні, дихати нічим. Це ж просто сором! За що? Де нормальний комунальний транспорт? Чому його не запустять?”
Ігор відпив кави, додав ще пакетик цукру і замішав напій.
– Та я теж не розумію. Якось їхав на Діхтів додому, ну, звичайно, на маршрутці, бо чим ще. І пробував зробити зауваження шоферу, що в салоні запах несвіжий, і музика на всю гучність. А він мені як гаркнув, ледь не послав. Каже, не подобається — ходи пішки. От і все. І нічого ти не доведеш.
– Не кажи, от раніше ходив 51-й автобус…
– Сплюнь! Краще вже в маршрутках їздити, як в совку жити! Забув, що в тебе діда заслали випасати полярних медведів?
– Твоя правда, друже, твоя правда…
На м’ясному – любо-дорого, є що взяти. Шукав сало, щоб перекрутити на намазку. Запитав ціну на яловичу печінку і зрозумів, що даремно запитав – дорого, не любо. Добре, хоч сальце можна знайти по демократичних цінах, а на додаток пригледів і шмат щоковини, запекти добре буде в рукаві, перед тима замаринувати добре зі спеціями, нашпигувати часничком… Ухх!
Біля прилавка розгорталася драма. Тендітна жінка у сірому спортивному костюмі з втомленим обличчям м’яла в руках великий шопер і намагалася домовитися з продавцем, кремезним голомозим чоловіком у закривавленому фартуху.
– Будь ласка, ну хоч трошки скиньте ціну, — благала вона, вказуючи на обрізки м’яса, — я ж для собачок і котиків у дворі. Їм зараз так важко, голодні ж…
– Продавець примружився, уважно розглядаючи її.
– Ага, для собачок, вже який раз чую я. І для котиків теж.
– Ну, в дворі годую …
Погрозливо склав руки на грудях, насупився:
— Слухай, жіночко, приходь тоді, як буде за що купити, а на копійки не стану важити…
Жіночка з сусіднього торгового місця, що відходила, підійшла заспокоїти:
– Люсю, та годі вже. Іди сюди. На скільки там сьогодні?
Мовчки простягує у жмені гроші. Продавчиня порахувала і кинула на шальки шматочки обрізі. Потім додала ще. І ще. Торбинка добра вийшла…
– Тримай. Як там мій смугастий друг після стерилізації?
– Все вже добре, Оксаночко, бігає Грейсик. Дякую, що помагаєш, що турбуєшся. Гарного дня тобі.
– Та нема за що, Люсю, а ти ще зайди до Катерини, забереш крупи для каші.
Любителька пухнастиків вдячно закивала і побігла до виходу.
Жінка обтерла руки вологими серветками і кинула сусіду по прилавку:
– Іване, скільки тобі казати, що добрішим треба бути, і до людей, і до тварин! Добрішим! Тоді й товар будуть у тебе розбирати, прямо як в мене.
Біля овочевих рядів дві літні жінки в хустинках обмінювалися останніми новинами.
– Уявляєш, Маріє, біля мене в селі, через дві хати, купили хату переселенці, ото звідти — розповідала одна, киваючи в бік, звідки, за її уявленнями, мав бути напрям, звідки прибули українці, що рятувались від ракет.
Співрозмовниця прихилилась, аби ліпше чути через гамір.
– І що, Таню? Багато їх?
Та родина, батьки, двоє синочків, стара бабця, бідові такі… Десь з-під Запоріжжя. Давно вже тут, по орендованим, але вже мають своє – сусіди ж вибрались до Італії, віддали задешево.
– Ой бідні люди, шкода їх, певне, не мають куди вертатись, – втерла кутиком хустинки око.
– Та не мають… Під окупацією. Я спершу так насторожилася, думаю, хтозна… Бо ж переселенці, чи знаєш, чого очікувати. А тут таке!
– І що? – видихає.
– А виявилось! — продовжила жінка, знизивши голос до шепоту. — Вони такі порядні, працьовиті, чемні дітки, а бабця до церкви ходить.
– Нашої церкви?
– Так, вони навіть житло шукали спеціально так, аби поруч був храм ПЦУ.І хату першим ділом освятили.
– Святий Боже, це ж треба… – перехрестилась.
– Беруть у мене молоко. Виявилось, що то вони вихідці з Холмщини, сусіди наші, завжди були за Україну! Ще й з того ж села, що покійна баба Христя.
– От життя. Христя все хотіла поїхати, хоч раз подивитись там, де народилась …
– І я розказала їм про неї, показала могилу. Так сплакались… Пообіцяли, що колись обов’язково поїдуть на історичну батьківщину і привезуть на гріб Христі грудочку землі з рідного села, – говорила вже крізь сльози.
Обидві схлипували. Зашкрябало ця історія і мені…
Раптом Тетяна, немов стрепенулась:
– Маріє, я чого тебе спинила взагалі-то! Козу вони шукають, о! А ти все в нас знаєш! Давай-но подумаємо, в кого вторгуємо в селі для них козу…
Рушив далі, несучи в собі цей калейдоскоп голосів і доль. Ринок вкотре показав, що це не просто місце торгівлі, а дзеркало нашого часу, де крізь побутові проблеми проступали відгомони великої історії та незламності духу.
Діалоги вулиць.
А раптом наступним будеш ти?
*Всі імена у статті змінено.
Автор – Марк Волинець
Джерело