Інколи для того, аби наслухатись міських діалогів не треба особливо йти межи люди, досить у вихідний день зайти до кума. Тим більше, що у нього було прохання – допомогти завершити обшивати пластиковою вагонкою балкон. Лишилось за площею небагато, балкон без вікон, то за день мали би впоратись. Погода згідно усіх синоптичних телефонних додатків мала сприяти, всі матеріали були зібрані, то й почали з самого ранку.
Кум в курсі мого захоплення, відтак обидвоє працювали і встигали слухати, чим живе спальний район – з другого поверху чулось навіть вельми непогано.
Он іде повз подружжя – певно на закупи. Обоє в теплих спортивних костюмах, за спинами місткі рюкзаки. Чинно під руку веде чоловік, військовий пенсіонер ще радянських часів, свою половину. Дружина шпетить чоловіка:
Васю, як ти міг забути проплатити за інтернет? Це ж якраз новий сезон мого улюбленого серіалу починається! Казала ж скільки разів – налаштуй автоматичні платежі…
Той відгризається:Я звик платити в банку. Переживеш до понеділка, а завтра поїдемо на гриби, відпочинеш від тих екранів. Галю, ти ж раніше стільки читала, а зараз?
Жінка засміялась:А зараз книги дорогі, сам бачив, а в бібліотеці я вже все від Кокотюхи, Шкляра, Кідрука і Матіос прочитала.
Вибаги в тебе, Галю …
Зникли за поворотом.
Плетучись за диванним песиком, вийшов з під’їзду місцевий підприємець, забілів дим електронної цигарки, долетів аж до нас. Кум закашлявся. Привітались.
Тут у вигулювача чотирилапого пухнастика з кишені заспівав гурт “Друга Ріка” – пісня “Фурія”. Певно, теща …
Степанівно, добрий день. Кладуть діда Петра в лікарню? В Київ ? Ну, треба, то повезу… Але Ви будете дивитись за Фредіком. І годувати тим кормом, який дам, а не всякими Вашими котлетами, чуєте?!
Кладе телефон. Киває до собаки:Що бідолаха, певно, знову хапанеш які проблеми з травленням з тою її здоровою їжею? Вибач вже…
Пес, таке враження, що все розуміє – гнівно гарчить.
Швидко прибігає зграйка дітлахів – розкидають листя, дбайливо згорнуте двірником від ОСББ, влаштовують фотосети. Собака, попри свої скромні розміри,з великим ентузіазмом рветься з ланцюга, агресивно гавка на них. Власник пса свариться на дітлахів, ті з криком втікають – чи в школу, чи в інший двір,бо зараз листя для контенту скрізь вистачає …
Спиняємось на хвилину мовчання – з телефону пролунало нагадування. Для кума то святе, адже на кубі біля міської ради – його двоюрідний брат, є й побратими. А на Дошці Надії – двоє друзів, чия доля невідома. Маю своїх рідних та близьких на обох локаціях і я. Чи є в Україні хоч хтось, кого не торкнувся біль втрати?.. Вочевидь, якщо якісь перехожі йшли через двір – цілковито байдужі до того, аби спинитись на хвилину о 9.00.
Тут з вікна будинку навпроти на балкон виходить жінка, витрушує невеликий килимок і гучно кричить:
Хлопці, а скільки берете за роботу? Я теж хочу утеплити балкона!
Кум відзивається:Добрий день, Алло Федорівно! То я своїми силами… Вам не зможу, бо не дуже і сам вмію, та й часу не маю, то вже вибачайте, будь ласка!
Сусідка або образилась, або змерзла – одразу заховалася в квартиру.
З двома торбами з магазину підходить до лавки біля під’їзду вже немолода сусідка – чути, що по Вайберу телефонують. Вмикає відеозв’язок, десь хвилин 5 розмовляє з донькою, яка живе в Німеччині. Переказує, що завершила підготовку дачі до зими, що отримала обігрівач, що передасть онукам сушених слив, заправи до борщу і варення яблуко-груша. І дуже тішилась єдиному маршруту на місто:
Ти знаєш, Світланочко, воно спершу було якось так не дуже добре, не дуже звично, нове воно завжди таке. Ну а зараз як їхати з базару, то вже не треба питатись, чи то 2 чи 6. Ще й видно, що не в селище чи на які там села. Так що я вже задоволена. А ще й як пенсіонерка маю пільгових поїздок, якраз мені на базарування. Головне карточку не забуватись. Ну ти приїдеш як, то сама побачиш, як добре…
Під’їздить швидка, двоє чоловіків хутко забігають у під’їзд. Сусідка завершує розмову і слідом за ними – ох вже та цікавість … Кум висловлює кілька припущень, до кого це може бути. І навіть побоюється за життя двох стареньких. Та за хвилини три виходять медики і швидко йдуть до автівки, не приховуючи роздратування:
Це певно міжсезоння ще крутить чи зараз знову якась фаза місяця?
Не кажи, раз на тиждень їздимо до неї. І кожен раз рятуємо її – як не каптопресом, то нітроліцерином. Наступного разу я буду наполягати на госпіталізації, бо то вже переходить всі межі.
І штрафом ту Петрівну не налякаєш – грамотна!
Ну, дай Боже дожити до її віку і нам, може і не таке чудити будемо…
Не кажи. Ну, женемо на “пятачок”!
Під’їздить бус,з якого виходять двоє жінок, явно мама з донькою. Побачили нас – просять кума допомогти підняти меблі. Кум каже – сусідки з квартири поруч, спускаємось. Пару габаритних коробок потрапляють у помешкання, за що отримуємо велику вдячність і пачку непоганої натуральної кави в зернах. Старша жінка ніяково вибачалась:
Я би не тривожила, але зять зараз на лікуванні. Так то він би все підняв з братом…
Кум заспокоїв:Маріє Костянтинівно, все добре. А Івану передавайте побажання одужання. Завдяки таким орлам як він ми ще стоїмо.
Потім розповів – разом воювали ще з початку АТО. Тільки куму до війська вже зась, а зять сусідки знайшов себе у захисті України.
Потихеньку закругляємось. Ще двом сусідам, які йшли вулицею, відмовили, що не робимо такого на замовлення.
Так минув ще один день – в турботах, під шум життя міста.
Діалоги вулиць.
А раптом наступним будеш ти?
*Всі імена у статті змінено.
Автор – Марк Волинець
Джерело