Мало хто на Волині не знайомий із керівником БФ «Центр допомоги військовим», підприємцем Борисом Бабійчуком. Від початку війни на сході цей чоловік майже десять років разом зі своїми соратниками постійно на зв’язку з багатьма підрозділами ЗСУ, поставляючи військовим найнеобхідніші речі, які зберігають їм життя й допомагають ефективніше бити ворога, а родинам на окупованих територіях – засоби для існування.
На сьогоднішній день Центр надає допомогу насамперед воїнам 14-ї ОМБр і 55-го батальйону територіальної оборони. Та це не означає, що відмовляють іншим підрозділам, пише ВСН.
«Допомагаємо тим, хто робить кроки назустріч»
Він зауважує: не можна сказати, що вони допомагають комусь конкретно, бо допомога надається всім, хто звертається, де є точки доступу, де з ними співпрацюють, тобто працюють на результат.
«Наш напрямок – родини, що змушені жити в окупації, та військові, причетні до війни, які захищають Батьківщину. До нас може звернутися будь-який підрозділ чи окремий боєць. За умови, що вони проявлятимуть ініціативу, ми долучатимемося і старатимемося допомогти. Якщо ж є заяви, а жодних рухів у цьому напрямку немає, тобто не розповсюджується інформація, не інформуються родичі, друзі чи колишні колеги про потребу в допомозі для придбання тої чи іншої речі, то такі заяви не розглядаються, – пояснює волонтер.
– Якщо ж ми бачимо з боку військових зустрічні дії, потреби швидко закриваються. Грошима ми не допомагаємо. Оголошуючи якийсь збір пожертв, збираємо кошти, шукаємо потрібну річ, купуємо і передаємо тим, хто її просив».
Причому, додає він, нині їх фонд не забезпечує військових речами, які вони самі чи їхні родичі можуть придбати за власні кошти. Йдеться про затратний матеріал, який швидко зношується: одяг, взуття, білизна, засоби гігієни і т. п.
«Ми стараємося забезпечити армійців тим, що вони не мають можливості придбати самостійно. Це автівки, запчастини до них, дрони, приціли, тепловізори, генератори тощо. Словом, те, що за зарплату не купиш. Тому, як і більшість волонтерських організацій, ми стараємося забезпечувати захисників такими речами, які ідуть комплексно – на весь підрозділ», – додає Борис Бабійчук.
«Людей, які дискредитують волонтерів, треба розстрілювати…»
Звичайно ж, знайти і купити подібні речі не так просто. Тому зазвичай волонтери обмінюються інформацією, де можна придбати ту чи іншу річ, як краще доставити її в Україну, де вона дешевша та якісніша.
«Що стосується доставки, хоча б тих же автомобілів через кордон, то всі машини, які ввозяться з Європи через Фонд, обов’язково мають бути передані військовим, на території України їздити ними не можна. Звичайно ж, при цьому бувають зловживання. Є люди, які бажаючи зекономити свій час та поза чергою перетнути кордон, показують якісь довідки про те, що авто нібито для армії, вводячи в оману польських прикордонників. В Україні ж вони вже розмитнюють їх за всіма правилами, а потім продають. Такі «благодійники» завдають великої шкоди волонтерам, які дійсно працюють на армію.
Оскільки польська сторона все це добре розуміє, втрачається довіра до всіх, хто ввозить автомобілі, тобто йде дискредитація справжніх волонтерів. І я вважаю, що за таке треба розстрілювати, як би це грубо не звучало. Тому що не можна дискредитувати ті джерела та ресурси, якими сьогодні володіємо, щоб допомагати нашим хлопцям на нулю», – з обуренням каже Борис.
«Не варто гаяти час на дорогу, якщо ти більше корисний у тилу»
Минулого року Борис Бабійчук двічі особисто побував у районах бойових дій. Першого разу він їздив з уродженцем Нововолинська Андрієм Курсенком, який до війни проживав у столиці, возили допомогу нашим хлопцям, які обороняли Київ, коли на околицях ще йшли бої. Другого разу побував під Бахмутом, але після побаченого вважає, що недоцільно витрачати час на дорогу, бо він більше потрібен воїнам тут, у тилу.
«Та робота, яку роблю щодня тут, набагато важливіша для військових, ніж те, що я буду гаяти три дні у дорозі. Коли в місті планується поїздка в якийсь підрозділ, то не важливо, хто з волонтерів туди їде. Тут немає конкретних прізвищ, хто їде. Тут є лише підрозділи, куди планується поїздка. Останнього разу я їздив до хлопців із Олександром Мазурком. Перед початком поїдки частину допомоги для тих підрозділів, куди ми планували заїжджати, з усіх волонтерських організацій збирав Саша, а частину я, – зауважує волонтер. – Біда в тому, що за півтори року війни, люди втомилися, і той фінансовий резерв, який був, зараз вичерпується. Хоча й економіка почала працювати на покращення, і люди стали наповнювати свої втрачені резерви, але за час війни відбулися великі втрати в бюджетах».
Відповідно, каже Бабійчук, й фінансова допомога значно зменшилася. Якщо, приміром, підприємець раніше міг собі дозволити передати 500 тисяч доларів для потреб армії, то на сьогодні йому вже буває важко віддати навіть тисячу гривень.
«Кожна людина, крім армії, має також забезпечити і власні потреби та потреби своєї родини. Я не скажу, що люди не жертвують, але суми пожертв стали меншими. Можливо, стало більше фондів, можливо стало менше довіри до них», – міркує він.
Обома руками за рішення уряду
«Сказати, що держава задавлює волонтерський рух податками, не коректно. Урядом створено спеціальний реєстр волонтерів, які можуть відкривати цільові рахунки, що не оподатковуються. Насамперед це зроблено для того, щоб не було шахрайства. Адже майже в кожній родині є хтось, хто, служить, хто боронить Україну, і нерідко хтось із родини починає збирати кошти, як би на допомогу воїну.
Буває, що під видом «волонтерів» виступають недобросовісні люди чи фонди, які працюють виключно на вигоду для себе. Тож, аби на цьому фоні уникнути шахрайства, держава чітко сказала: «Люди добрі! Збираєте гроші – збирайте, але на конкретні рахунки, щоб можна було легко перевірити, яка сума зібрана і на які цілі вона витрачена.. Тому я обома руками за таке рішення», – запевняє Борис.
Що ж до співпраці з місцевою владою, то у Фонду, запевняє він, нині не існує якихось суперечностей.
«Ми разом робимо спільну справу, а стосунки будемо з’ясовувати після перемоги. А зараз у нас є спільний лютий ворог – Росія. Іде жорстока, кровопролитна боротьба за саме існування України на карті світу. Тому говорити, що влада стоїть осторонь від цієї боротьби, не можна. Як би там не було, але приймаються відповідні рішення стосовно потреб армії, виділяються немалі фінанси з бюджету міста, залучаються і фінанси певних підприємств та організацій. І через мій фонд, і через інші фонди надходить допомога.
Просто не всі це знають і не всі це бачать. Інша справа, що, на жаль, у нас ще є фіскальні і контролюючі органи, яких не цікавить те, що в країні війна. Їх цікавить порядок у документах. В результаті виходить, що ніби і є гроші, але їх не можна витратити, бо вони не на те призначені, не на тих рахунках, тому все це треба узгоджувати і перерозподіляти. А це такий дорогоцінний час…» – резюмує волонтер.
Автор Валентина Савчук