Спекотний червневий день. Картопля сама себе не стане підгортати – вагомий аргумент кума в точку, відтак ми в автобусі на фазенду. Хороший, зручний – давно би такі пустили! То вже не звична чортопхайка, що скрипіла, тріщала, диміла і ледве сунула дорогою до масиву.
Дачний транспорт наповнений особливим гомоном. Тут, серед шелесту пакетів, дзенькання сапочок, сухого кашлю ветеранів шахтарської праці та легкого запаху того чогось особливого, що є лише коли їдеш на масив – розгортаються цілком нові світи.
Ось два літні чоловіки, схилившись один до одного, тихо, але з гіркотою обговорюють грибо-лісові справи. Юрко, вже життя не те, вже на Полісся по гриби не поїдеш. Син пішов воювати,вже ж 8 років як, то завжди нагадує, аби сушених йому передати. Каже,що хатою діда Устима пахнуть, дитинство нагадують, — зітхає один в веселій синій футболці про “дякую Богу, що я не москаль”, похитуючи головою. І не кажи, цього року замучила спина… Ще й в ліс, кажуть, не пустять, отам, де завжди їздили ми – прикордоння. То Юро, я за те, що не пускають, і кажу більше. В лісі мені і дихається добре. А ще роззутись, і босим походити по тому мохові! Як в дитинство, зразу як пару років скидається. Потім, правда, знову коліна крутить. Хоч біля Буга треба буде походити за якими грибочками… Та не ятри душу, Федю, не ятри. Але малому твому Арсену таки наберемо. Та який він малий, вже дослужився до офіцера…
Голос його на мить затихає. Відчувається, що болісне зачепили. І аби переключити розмову, промовля з новою хвилею смутку: А ще, скажу тобі, мені так шкода Асканії-Нової. Був там, коли в студентські роки відправляли на практику. Орки ж там понищили, а така природа…
І тиша…
Зіхтання…
Та бесіда недовго залишається на сумній ноті. Надія – як молодий пагінець: Та ну, друже-брате Федю! Не сумуймо! Зате, згадай, як Великий Луг відновлюється, — каже, аж просвітлівши. — Після Каховки ж… Отам сила! Козацький дух, знаєш він який! Ух!
Слова, немов оберіг, наповнюють простір, обіцяючи, що все зле мине.
А трохи далі, ближче до переднього сидіння, чути схвильований жіночий голос.
-Ти уявляєш, що витворяє моя кума Ірочка, робили з нею в магазині, пам’ятаєш? Мама мого похресника Андрійка? — бідкається миловидна охайна жінка елегантного віку, звертаючись до сусідки з обличчям рясно вкритого ластовинням. Та зацікавлена, аж знімає окуляри, поправляє приятельці срібну сережку, що заплуталась у волоссі.
Розповідь розгортається, наче драма в прямому ефірі… Він же доброволець з першого дня війни.. Настільки дістала рідна матера, що телефонує тепер тільки дружині. Ну і мені, але то рідко, може раз на місяць. Як це, мати дістала? Що ти таке кажеш? – злітають угору тонкі намальовані брови, біжить чолом хвиля зморщок. А та Ірочка ж, не соромлячись, донімала сина, сам розказував мені. То приїдь картоплю обгорнути, то домовся за мотоблока, то щось зроби з гамірною молоддю під вікном, а що вже за драми сусідські переказувала , хлопу ж “дуже треба” знати, за що погризлись Поліна з 14-ї з Антоніною з 8-ї. Андрій на Покровському напрямку, там несолодко… Та знаю, знаю, Зінулю, в самої там племіннички два, – втирає сльозинки, що перлинками впали на щоки. Та не перебивай, бо збиваєш… Ото Іринка і плачеться всім і кожному: “У нього ж четверо дітей! Міг би вже й звільнитися, а в мене серце не на місці…”. Зін, не мати ж, можна було би зрозуміти… Ой Ніно, я все ж теж розумію. Тож мати, недовго думаючи, сама поїхала у сільраду “розбиратися”, як звільнити сина. А що, так можна??? Слухай далі … А коли той більш як два тижні не відповідав на її дзвінки, бо прямим текстом вимагала кидати все і зайнятись її дачею, взагалі заявилася в поліцію виясняти чи не зник безвісти! Ох і висповідав Андрійчик її, ох і кричав! Із невісткою Іринка вже місяць не розмовляє, внуки самі приходять. Оце так поворот… Не ждала такого від неї… Так Андрію ще й хтось з командирів вичитав, ще й при побратимах присоромив! Жалівся мені от нещодавно…
Поруч, у центрі салону, дві молоді дачниці обмінюються дачними секретами. Аню, глянь!Мій клематис зараз такий гарний! А ірисів зацвіло — вісім кольорів, навіть новенький, ніжно-персиковий! Шкода, що фото не передає аромат… — з гордістю розповідає одна, простягаючи телефон.
Інша, без ентузіазму глянувши на екран, відмахується: Ну, не знаю, Віко. У мене на дачі має рости те, що їсти можна, а клематиси твої на зиму не закрити, – і додає з саркастичною усмішкою. – До речі, у мене ото навесні троянди покрали. Ті, що свекруха посадила позаторік перед поїздкою в Іспанію.
Пауза… Так й добре, що покрали! Я їх і так не дуже люблю — ні тих квітів, ні свекрухи. От тільки не знаю, як їй скажу, що кущ викопали…
Обидві жінки хихочуть, і їхній сміх розчиняється серед шуму двигуна.
На задніх сидіннях двоє чоловіків поглинають один одного в бесіду про городні турботи. Васю, я не знаю, як дати лад з тим лопухом, не гербіцидом же бити… — бідкається один.
Другий, з виглядом знавця дивиться на колегу, як на школяра, помало поправляє кепку і повільно рокотить: “То ти Петре, лопух, скажу чесно. Ти ж не знаєш, що лопух то добра рослина! Ти ж чорнобилець, і не в курсі, що він радіонукліди виводить? А ще імунітет зміцнює, печінку нормалізує? Ще й від нього волосся стає міцніш, кісткова тканина відновлюється, бо кальцій засвоюється краще! Протидія остеопорозу!
Немов лікар, починає викладати секрети. Товариш слухає… От ти знав, що з кореня лопуха, який так хочеш вивести, можна зробити цілющий відвар для шлунково-кишкового тракту,що помагає при отруєннях, для чистки крові, нирок, від температури. У тебе ж діабет? Ну… То ще й підшлункову простимулює. І для ран хороший.
Чоловік, що слухав, здивовано округлює очі: Та ну, от даєш, а я й не знав…
Василь сміється: Бо ти, Петре, недооцінюєш велику силу природи! Ледь що, зразу до лікаря, в аптеку. А я травами лікуюсь з дитинства, у нас після війни в селі не було нічого, добре пам’ятаю, хоч і народився у 1947 році, тяжко було… Нас всіх лікувала моя баба своїми травами, і мене потім привчила. Так що там по відвару? Я його вдома зробити сам зможу? Смішний який, звісно ж! Його приготувати дуже просто: береться ложка сухого кореня лопуха на склянку окропу, кип’ятиш хвилину, настоюєш десь півгодини, далі проціджуєш. Тримати в холодильнику, в склі. Столова ложка, 4-5 разів на день. А сушити в сушарці піде? Хоч в сушарці, хоч де. От поміг, треба заготовити, пригодиться!
Пробираємось з кумом до виходу, скоро вже наша запинка.. Чути бас поважного сивочоголого вусатого здорованя, що серйозно говорить до чи то до доньки чи невістки: Лілюню, треба щось робити, аби Микитка не слухав російську музику. Ти ж молода і ліпше за мене знаєш, що то ж монетизація, а кошти йдуть на російську армію”.
Лілюня, худенька, немов дівча, не дивлячись, відмахується: Тату, не лізьте у виховання, самі розберемось, переросте!
Чоловік в потертих колись модних джинсах, що теж чекав на вихід, очевидно, чув усю розмову, втручається, стаючи на сторону діда: –
Паняночко, скажіть чесно, а Ви донатите на військо?
Вона, здивовано глянувши на нього, відповідає: Та звісно! З кожної зарплати кидаю волонтеркам, яких знаю давно, хороші дівчатка з Іванич. І чоловік одноденний заробіток здає!
На що чоловік спокійно, але твердо пояснює: Ото дивіться, і одноденний заробіток, і ваші донати нівелює те, що ваш синочок слухає російську музику. Я тільки сподіваюсь, що не ходите в московську церкву, бо …
Але далі товариш мене вже посунув виходити, бо ж нас чекала картопля.
Ось так у поїздці на дачу, сплітаються нитки війни і миру, персонального і колективного, дрібних турбот і великих трагедій, віддзеркалюючи таке непросте, але все ж стійке наше життя …( всі імена змінено)
Джерело