Черкащанин Дмитро на позивний «Банкір» з 20 років на військовій службі. Чоловік потрапив на строкову службу до відділу прикордонної служби «Морозовичі», на ділянці польського кордону. Потім почалася повномасштабна війна. Він підписав контракт, бо як строковик, не міг себе проявити в обороні країни. Дмитро одружений та дітей поки немає.
Військовослужбовець Волинського прикордонного загону розповів, де довелось воювати, пише Суспільне.
— З чого розпочалась ваша військова служба після того, як підписали контракт?
Одразу ми зібралися у Луцьку, пройшли злагодження, воно було досить недовгим. Але, всі моменти, які мені потрібно було, я вивчав ще до повномасштабного вторгнення, бо мене цікавила тема військова, мілітарі тематика. Я завжди цікавився зброєю. Після виїзду, коли ми всі вже поїхали, перший мій населений пункт, в якому я побував — це була Авдіївка. До того часу ще не було таких дронів, як зараз, FPV, різного роду шахедів.
— Що на Вас чекало в Авдіївці?
На той момент ми стояли проти ворога 70, максимум 110 метрів. Найближча позиція — 55 метрів була. Контактні бої були майже кожного дня.
Ми туди приїхали зовсім “зелені”, ми нічого не розуміли, що відбувається. Всюди стріляють, вибухи, кулі летять, а ми йшли на позиції дивитись, бо ми тоді ще стояли з ЗСУ. Багато часу не зайняло, аби ми призвичаїлись. Одразу увійшли в курс справи, де ворог і яка позиція у нього.
Ми як туди приїхали, то було дуже страшно, тому що російські військові були всюди. Вони не жаліли куль на нас, вони стріляли розривними. Це коли на виході велика дірка, а на вході — маленька. Якщо вона попадає в руку або в ногу, то це можна сказати, мінус кінцівка. Було дуже страшно, тому що ці кулі влітали в дерева. І від них були такі звуки, що це точно не 5,45.
Перші дні точно було моторошно, можна сказати, що колінка трусилися. Але, потім ми увійшли в курс справи, зрозуміли, з якого напрямку ведеться вогонь, яка дистанція до ворога і почали відпрацьовувати. У нас була достатня кількість кулеметів. Це моя улюблена зброя — кулемет. З РПГ також стріляв. Мені сподобалось, коли після того тебе, особливо, глушить.
— Яка зброя у противника?
Велика кількість зброї. У них, навіть, автомати нові. 112 АК вони при штурмі використовували. Вона виглядає дуже якісно. Ворог дуже гарно підготовлений, він не шкодує своїх людей. Але, сказати, що вони без досвіду, то це не можна. Досвід у них феноменальний. Мені здається, що навіть більший, ніж у багатьох підрозділів, які є в Україні. Але, ми дуже добре себе показали. На мою думку, те, що ми зробили там, то це було неймовірно. У мене за першу ротацію ні одного поранення не було через те, що у нас злагоджена робота була. Ми все відпрацьовували у команді.
Дачний масив, ми стояли за залізною дорогою, ворог був так само. І за такою маленькою дорогою можна було зрозуміти, що він переходить під дорогою або поверх неї йде. Сама залізниця контролювалася ворогом дуже щільно. Обстріли були постійні. Ми знаходились в тому дачному масиві, всі хати були розвалені. Там буквально ми сиділи у кількох підвалах, які постійно були під щільним обстрілом. Для мене було найстрашніше — це танки, тому що ти не чуєш його виходу і часу, щоб заховатися майже не має.
Стосовно КАБів, то я чув, що вони прилітали на “Коксохім” і ще там по ділянках. На наш дачний масив КАБи не прилітали. По нас летів фосфор, “зажигалки”, 120-ті, вертушка по нас відпрацьовувала, танки. І постійно ворог пробував до нас пролізти. FPV – дуже страшна штука. Від цього нічого не може врятувати. Але, в цілому, якщо ти йдеш біля посадки чи кущів, ти можеш понадіятися на Бога і якось себе врятувати.
— Які історії з передової Вам закарбувалися в пам’яті?
Ми були в Харківській області. І так вийшло, що нам прийшло завдання, аби ми заступили на одну із позицій. А саме — підвал, який далеко був від КСП. І щоб до нього дійти було, потрібно потратити трохи часу. За півтори-дві години ми зайшли туди “по сірому”. Пробули там півтора дня. Ні їжі, ні води нічого. До нас прийшло підкріплення, у складі 8 людей. Вони були не обстріляні. Ми сиділи, чекали, поки закінчиться період нашого перебування. Було все під контролем, але за 50 метрів ворог укріпляв позиції.
Наше завдання — прослуховування і, у разі чого, ураження противника. Хлопцям дали наказ окопуватися. Це було близько 4 години ночі. І вже на 8 ранку по них активно почав працювати міномет. І 300-ті забігли до нас у підвал. Ми почали їх перев’язувати, а ворог відправив групу зачистки, у складі орієнтовно 8-10 людей. Їх хотіли добити, ворог рухався у нашому напрямку. Про нас вони не знали, що ми там знаходимось, у підвалі. І просто почали закидати гранати. Той підвал ділився навпіл. Ворог не розраховував, що там більше людей. Перебинтувавши поранених, ми вирішили, що потрібно давати якісь контрдії. Відкидали гранати їм, дали їм бій і коли ми їх відтіснили, ми почали виходити з того підвалу. І коли виходили, я “зачепив” магазин з ворога.
— Дмитре, а чому у Вас позивний “Банкір”?
Першої ротації, колективу потрібна була людина, яка буде відповідати за гроші. Знаєте, як у школі кажуть: скидайтесь на штори, то я був тим чуваком, який ходить і каже, що скиньте мені гроші, бо нам там треба на ремонт автомобіля. І хлопці прозвали мене з першої ротації “Банкіром”. Я відповідав за касу.
— Чому Ви вирішили піти на службу саме у прикордонні війська?
Завжди вважалося, що прикордонні війська були елітним підрозділом. У мене мій дід служив у прикордонних військах, був учасником Пакистано-Афганської війни. І це передалося мені. Хотілося спробувати себе у прикордонниках.
Перша ротація 3 місяці, друга ротація – 3 місяці та третя ротація – 6 місяців.
— От зараз ми перебуваємо орієнтовно за 5-6 кілометрів від кордону з Білоруссю. Чути як сусідня держава проводить навчання, чи чути якісь вибухи?
Я особисто чув, як відбуваються вибухи періодично. А щодо служби, то мене все влаштовує поки. Ходиш у наряди, насолоджуєшся природою, проводиш час з побратимами. Але, звісно, хотілося б цей час проводити із рідними. Дружина в мене з Львівської області. У мене одна мама, братів і сестер не маю.
— Ви плануєте продовжувати свою військову службу?
Уже сержантом я не хотів би бути. Можливо, як офіцер, якщо така можливість буде в майбутньому. А так в цілому, я й не знаю. Хоча часто думаю над цим питанням.
— Якою бачите Україну в майбутньому?
— Україна має бути незалежною. І головне – це територіальна цілісність. Саме за це ми зараз і боремося разом із Силами оборони. Прикордонники не є зараз такою структурою, як раніше, зараз ми зміцніли. Ми можемо зараз дати відсіч, а не тільки оборонятися. А в деяких моментах робити так, що ворог буде відступати.
Джерело