Як зійти з розуму за власні (і дуже непогані) гроші.
Мільйони втомлених людей хоча б раз у житті мріяли про роботу, де платять купу грошей за абсолютне байдикування. Сидіти в офісі, імітувати бурхливу діяльність і тихенько чекати на п’ятницю.
Коли я читав історію американського антрополога Девіда Гребера «вигоряння від нудьги», то натрапив на історію хлопця, який зірвав цей джекпот.
Університетські ілюзії та зустріч з реальністю
Звали його Ерік. Він був першим у своїй родині (яка роками працювала на заводі), хто здобув вищу освіту. Зі зворушливою наївністю молодості він чекав, що диплом історика відкриє йому двері у якийсь вищий, наповнений сенсом світ. Натомість після низки поневірянь біржа праці запхала його у велику дизайнерську фірму на посаду «адміністратора інтерфейсу».
Звучить солідно, хоч у резюме вписуй. На ділі ж цим «інтерфейсом» була локальна мережа, яку керівництво купило за копійки у якихось пройдисвітів. Вона постійно зависала і виглядала так, ніби її намалювали в Paint у часи Windows 3.1.
Мистецтво бути милицею
Навіщо Ерік був там потрібен? З’ясувалося, що його найняли виключно через те, що дорослі, впливові люди не вміли розмовляти одне з одним. Партнери фірми, випускники дорогих приватних шкіл і королівських коледжів, поводилися як зграя підлітків. Вони настільки жорстко конкурували між собою, що іноді представники двох різних офісів стикалися на парковці перед одним і тим самим клієнтом.
Щоб уникнути цього цирку, хтось із керівників продавив ідею єдиної системи координації. Інші промовчали, кивнули, а потім зробили все, щоб вона ніколи не запрацювала.
Золота клітка для галочки
Ерік опинився в ролі живої галочки у звіті. Весь офіс був параноїдально переконаний, що ця крива програма шпигує за продуктивністю і фіксує, хто скільки фільмів для дорослих качає через робочий інтернет. До системи ніхто не торкався. Робочий день Еріка зводився до того, щоб зрідка підказати якомусь розгубленому дизайнеру, як знайти чиюсь електронну адресу. Все.
Нормальна людина з вулиці сказала б: хлопче, ти зірвав джекпот. Сиди, отримуй зарплату і радій життю. Але абсолютна безглуздість має токсичну властивість — вона повільно роз’їдає мозок.
Бунт, який ніхто не помітив
Ерік почав розважатися, як міг. Корпоративна традиція «пляшка пива в п’ятницю» розтягнулася на «пляшка щодня в обід». Він приходив пізніше, йшов раніше. Закидав ноги на стіл і читав французьку пресу зі словником. А коли йому це остогидло і він спробував звільнитися, сталося найсмішніше: бос запропонував йому прибавку до зарплати. Ерік був потрібен їм саме тому, що не вмів нічого робити з тією програмою. Компанія платила йому за те, щоб він просто мовчав і не заважав їм ігнорувати систему.
Згодом саботаж став відвертим. Ерік почав вигадувати «відрядження» на фіктивні зустрічі. Компанія оплачувала йому готель у Лондоні, а він днями глушив пиво з друзями в пабах і повертався в офіс у понеділок у тій самій сорочці, в якій пішов ще в середу. Він відростив волосся, перестав голитися, виглядав як фанат хард-року після затяжного турне. Він ще двічі намагався кинути цю роботу — і щоразу отримував підвищення зарплати.
Втеча
Фінал цієї драми абсурду розгорнувся в Бристолі. Ерік поїхав туди нібито для «залучення користувачів», а насправді три дні ковтав екстазі на вечірці анархо-синдикалістів. Коли наркотичний туман розсіявся на пероні місцевого вокзалу, його накрило. Він раптом кристально ясно зрозумів, наскільки нестерпно порожнім є його існування.
Він все ж таки вирвався. Дотиснув керівництво, щоб йому знайшли заміну. У перший же день роботи новачка Ерік підсунув заяву про звільнення під двері босу, плюнув на останню зарплату і полетів до Марокко. А коли повернувся, оселився у сквоті й почав вирощувати овочі на клаптику землі.
Девід Гребер вважає, що це багато в чому історія про соціальний клас. Менеджери середньої ланки сприймали молодого хлопця з простих не як людину, а як зручну функцію, таку собі комічну декорацію у їхніх внутрішніх офісних війнах.
Спостерігаючи за цим збоку, я думаю про прірву між нашими реальностями. Сьогодні, коли ми живемо в умовах суцільного передозування сенсами, де кожна дія, кожен робочий день — це частина великого механізму виживання, страждання британського клерка здаються диким сюрреалізмом.
Читаєш про чувака, який літає в Марокко і закидається таблетками за рахунок компанії, і десь всередині мимоволі виникає саркастичне «мені б твої проблеми». Але ця історія непогано ілюструє, як працює наша голова.
Людська психіка здатна витримати шалені навантаження, біль і втому, якщо вона чітко розуміє «навіщо». І починає повільно розпадатися на шматки в комфортній, теплій, добре оплачуваній порожнечі.
Поділитися
Підписуйтесь на UkrMedia в Telegram.
⚡ Пульс читачів Ви б обрали сите життя в оплачуваній порожнечі чи важку працю, що має хоч якийсь сенс?
Вже проголосували 0 людей. Долучайтесь до обговорення.
💰 Обираю гроші 🧠 Обираю сенс ⚖️ Шукаю баланс
☝️ Спочатку оберіть свою позицію
✏️ Написати коментар 📊 Карта думок 💰 Обираю гроші 0% 🧠 Обираю сенс 0% ⚖️ Шукаю баланс 0% 💡
Дискусія тільки починається. Будьте першим, хто висловить думку!
Коментарі Спочатку нові ↕
Поки що немає коментарів. Будьте першим!