Дубровіна — срібна призерка Олімпійських ігор-2000, вона входить у десятку кращих лучників України
Катерина Дубровіна – заслужений майстер спорту, срібна призерка Олімпійських ігор-2000. Тоді вона була наймолодшою учасницею змагань зі стрільби з лука – їй було лише 17. Нині Катерина входить у десятку кращих лучників України.
До війни спортсменка жила і тренувалась на Харківщині й навіть гадки не мала, що весна 2022 року принесе їй кардинальні зміни не лише у спортивному житті. Аби врятувати себе і трьох дітей від російських бомб, Дубровіна переїхала на Прикарпаття. Нині вона працює тренером і відроджує стрільбу з лука, яка в Івано-Франківській області не розвивалась майже 10 років.
КОЛИ РОСІЙСЬКІ ЛІТАКИ ГУДІЛИ НАД НАМИ, МИ З ДІТЬМИ СТАРАЛИСЯ БУТИ РАЗОМ
— Я досі діючий спортсмен. Збори, змагання, маленькі діти… В той день я ще думала лук забрати з тиру. Але потім довелось сказати тренеру, що стріляти не приїду. Він тоді каже: “Та звісно, війна ж почалася”.
Так пригадує Катерина Дубровіна своє 24 лютого. Тоді вона активно готувалась до змагань, мала непогані результати. До повноцінного спортивного режиму повернулась у 2017 році, після декретної відпустки і народження третьої доньки. Зізнається, довелось багато працювати, аби відчути себе у належній спортивній формі.
Вірити в те, що насувається велика війна, зовсім не хотілося. Але її подих наче витав у повітрі.
— Напередодні ми зі старшою донькою сиділи в кафе. От там помітили, що люди якось спілкуються менше, дивляться із сумом… Але я все думала: ну яка ж то війна може бути? У нас наче все нормально. Але приїжджаємо додому, а донька плаче, ридаючи. Невже, каже, більше нічого не буде як раніше… Я заспокоювала, а вранці ми вже почули постріли, – розповідає Дубровіна.
Перші «прильоти» у Харкові наганяли на спортсменку суцільний жах. Пригадує, люди швидко навчились рахувати, скільки літаків у небі й скільки ще бомб вони скинуть на мирний Харків, якщо кожен несе по 4 або 6 смертоносних зарядів.
— А ми ні, не рахували. Коли вони летіли над нами, а поряд троє дітей, це було найстрашнішим. Тому, коли літаки вже гуділи, ми всі старались бути вкупі, разом ховались у коридорі, – додає спортсменка.
Рішення залишити Харків родина прийняла не одразу. Щойно обстрілів ставало менше, бажання поїхати з рідного дому наче зникало. Тим часом люди масово виїжджали, бо руйнування та постійні вибухи ставали щоденною реальністю і сіяли паніку. Першою проблемою для виїзду стало пальне. За ним доводилось вистоювати довгі черги на автозаправках, де продавали лише за готівку.
— І ось 4 години я стою у черзі, а виходить, що можу заправити авто лише на 400 гривень, і хоч плач…Так збирали паливо. Потім організувалися, вранці – контрольний дзвінок, і в дорогу. В мене троє дітей і три песики, в куми двоє дітей, забрали ще подругу з донькою та мамою із Салтівки, яку постійно обстрілювали росіяни. Там багато жили наших спортсменів, родичів. Словом, так поїхали всі до Полтави, – пригадує лучниця.
У СЕЛІ ЗРОБИЛА ЩИТ І ПОЧАЛА ПОТИХЕНЬКУ СТРІЛЯТИ
Якщо до війни дорога з Харкова до Полтави забирала близько двох годин, то на початку березня переїзд через суцільні затори зайняв майже цілий день. Дзвінки дорогою не припинялись. Родичі й друзі дзвонили звідусіль. Хтось із близьких запросив Катерину з дітьми у Богородчани, невеличке селище біля Івано-Франківська. Пропозиція здалася найбільш прийнятною. Тому з Полтави, де залишили подругу і трохи перепочили, дві родини з дітьми та собаками вирушили на Прикарпаття. Добирались туди ще три доби.
— Мені було простіше, бо я спортсменка, звикла до різних ситуацій і труднощів… У мене навіть була думка відправити дітей з кумою за кордон, а самій повернутись до Харкова. Адже я спортсменка прикордонних військ. Хотіла захищати батьківщину, і без дітей мені б було це робити простіше, – зізнається Дубровіна.
Але родина категорично повстала проти такого рішення. Тому всі залишились у Богородчанах. Прибули туди втомленими і розгубленими, раділи вільній кімнатці та будь-якій допомозі. За місяць Дубровіна знайшла вільний будинок у сусідньому селі Вільшаниця, і всі дружно переїхали туди.
— У селі я зробила собі щит, знайшла та замовила ізолон (пористий матеріал, який спортсмени використовують для мішеней. – авт.), чоловік переслав лук, і я почала потихеньку стріляти. Оскільки мала з собою ще й дитячі луки, то почала проводити для дітей майстер-класи. Приходили похресники, мої діти, сільські, але створювати гурток я не наважувалась. Вже пізніше мені запропонували з відділення НОК, який очолює в області Мирослав Карабін, відкрити відділення зі стрільби з лука у ДЮСШ, – пригадує спортсменка.
Придбати необхідний спортивний інвентар для тренування дітей погодився Міжнародний благодійний фонд Parimatch Foundation, відкривши програму «Спортивний наставник». Вона скерована на підтримку дітей переселенців, військових, сиріт, дітей з малозабезпечених родин та тих, які потрапили у складні життєві обставини.
— У мене займаються 90% дітей з таких родин. Загалом я треную 15 вихованців, і цього достатньо для початку, бо з кожною дитиною треба займатись індивідуально. Крок за кроком ми виставляємо техніку стрільби, і цей процес для одного тренера досить довготривалий і серйозний, – говорить Дубровіна.
Окрім того, спортсменка і сама старається не втрачати форму. Хоча, додає, часу на це обмаль.
— Я щойно повернулася з чемпіонату України та першості сильніших. Не стріляла лише на 70 м, бо взимку просто не мала змоги тренуватись на цю дистанцію. Така можливість була лише у Харкові. Але на літній сезон думаю таки підготуватись. Тут весна приходить раніше, то спробую тренуватись у селі, – міркує олімпійська призерка.
КОНІ Й ІНШІ МРІЇ
Вже у спортивній залі ДЮСШ Катерина Дубровіна показує щит, який використовує для тренування дітей. Каже, таких кілька штук зробили місцеві майстри з Вільшаниці. Спортсменка щоразу запитує їх, скільки коштує робота, на що вони вперто відповідають: «Ніц!»
Нині прикарпатське село все більше нагадує Катерині екопоселення біля Харкова, де вона свого часу тримала коней, у яких була залюблена ще з дитинства. Зізнається, першу кобилку на ім’я Пляска придбала на кошти, які довго економила на спортивних зборах.
— Коні – це була невід’ємна частина мого життя. Коли їх ще не було, я їх малювала. Виводила кожний вигин тіла, кожну лінію м’яза, наче торкалась тварини, бо мріяла бодай їх погладити. Я навіть почала займатись кінним спортом. Але це був час розвалу радянського союзу, і батьки мої просто не могли фінансово витягнути ці заняття через інфляцію. Тоді не завжди були гроші на харчі, а тут ще коні, – пригадує спортсменка.
Каже, що займалась більше тим, щоб рятувати коней від вироку «на м’ясо».
— У 2017 році у мене було чотири великих коня, два поні, два чи три віслюки, кози, корови, пташки та песики. Але прийшов момент, коли треба було вирішувати: або коні, або стрільба з лука. І я з трьома дітьми, бо чоловік працював далеко, прийняла рішення все продати. На кону стояв чемпіонат України, і я була просто виснажена, сил на все не вистачало, – зізнається Дубровіна.
Коней, каже, віддавала навіть без оплати. Аби лише в добрі руки і була для них територія.
Часом у Вільшаниці сідає біля вікна і знову мріє про коней. А ще – щоб швидше закінчилася війна, щоб усі були здорові, і щоб сил на все вистачило, і щоб щити були для дітей, аби вони могли тренуватись…
ТАТО – ТРЕНЕР І ПСИХОЛОГ
Тренерські починання Катерини Дубровіної підтримує її батько. Свого часу під керівництвом Валерія Сердюка Катерина робила перші успіхи в спорті. Нині усі три доньки спортсменки – 18-річна Лєночка, Любочка, якій 11 років, і восьмирічна Ярослава, яку в родині звуть Яся, – теж стріляють із лука. Найкраще виходить у Любоньки, вона з дитинства віддає цьому захопленню найбільше часу.
«Мій батько – мій психолог. Він мене готував на майстра спорту. Це була сходинка до праці з Ніколаєвим Олександром Миколайовичем, який на той момент був тренером збірної України. Їхні спільні зусилля дали результат — моя срібна медаль на Олімпійських іграх. Тепер, коли в мене на змаганнях є сумніви, я відсилаю батькові відео. Отримую підказки. А для Любоньки похвали дідуся – то наче бальзам на душу. Вона тоді старається ще більше», – запевняє Катерина.
Серед вихованців спортсменки – двоє її похресників. У групі вони наймолодші. Разом із мамою хлопці нещодавно приїхали з-під Харкова.
— Її чоловіка вкрали рашисти, і вона шукає його всюди… Це наші близькі люди, які у ці важкі дні з нами. Ми наче споріднені душі, – розповідає спортсменка.
Дубровіна запевняє, що тренерська робота їй дуже подобається попри те, що це досить важка праця. Тому вона взялась читати спеціальну літературу, постійно консультується і прислуховується до порад досвідчених тренерів. Каже, в ДЮСШ вдячна всім тренерам і спортсменам навіть просто за добре слово.
— Діти різні, маленькі, і вони найперше хочуть попадати в ціль, а не слухати тренера. І я як зануда повторюю одне й те саме кілька разів. Одні сприймають це швидко, інші повільніше, але все у них вийде, якщо поряд гарний тренер. А я вважаю себе гарним тренером. У нас є багато ігор, естафет, щоб діти шліфували реакцію, вміння керувати тілом… Розважаю їх як можу. Часом я нагадую собі аніматора, але то все на користь, – посміхається олімпійська призерка.
Я НЕ БУДУ СТРІЛЯТИ З РОСІЯНАМИ
Єдине питання вихованців, на яке поки Катерина Дубровіна не має відповіді, – чи залишить вона своїх підопічних, коли закінчиться війна?
— І що ж ви їм кажете?
— Кажу, що спочатку зроблю з них чемпіонів (посміхається).
— А чи реально вам буде потрапити на Олімпіаду-2024?
— Ні, я не зможу. З огляду на те, як я тренуюся, максимально можу взяти участь у змаганнях всеукраїнського рівня. Навіть для першості за кордоном я не відчуваю готовності, а займати нижні місця просто не хочу. Якби не війна, я б могла належно тренуватись у Харкові. Там є лукодром, але тепер він зруйнований. Є тренер, Олександр Миколайович, який завжди підкаже і підтримає. Сьогодні я в десятці лучників України. Щоб піднятись вище, треба більше тренуватись. У нас є дівчата, які можуть туди потрапити. Нині кращі результати показує Настя Павлова з Херсонщини. Тепер вона живе і тренується у Львові. І я їй бажаю лише перемоги.
— А як ви ставитеся до бойкотування Олімпіади-2024 через участь у ній російських і білоруських спортсменів?
— А як по-іншому показати країні, що вона обрала не той шлях? Я теж не поїду на змагання у Казахстан, куди отримала запрошення. Не поїду лише через те, що там будуть росіяни. Ні, я не буду стріляти з росіянами! Не хочу, і жодні угоди з совістю тут не доречні. Так, вони спортсмени і віддають, як і ми, своє життя і сили спорту. І, можливо, хтось їх шкодує через це. Та невже їм нас не шкода? Невже немає жалості до тих, хто гине і кого вбивають в Україні? Невже не шкода дівчинку-гімнастку, яка загинула лише через те, що «прилетіло» в її дім? Невже не шкода лучників, фігуристів, боксерів, альпіністів, які пішли на фронт і загинули?! Чому українські спортсмени мають гинути на війні замість того, щоб тренуватись у залах, на стадіонах, спортивних аренах та в басейнах? Та й це все розбомбили нам російські військові… Немає їм пробачень, як і згоди на те, щоб російські спортсмени з нами змагалися. У чому буде ця першість? Вони ж тренуються вдома, не бояться «прильотів» , не переживають за дітей, добре їдять і сплять, тоді як ми тренуємось, хто де може. Ми тікаємо від війни, воюємо, волонтеримо і вивозимо з окупації своїх рідних і близьких. У мене подруга вивозила свою бабусю кілька місяців з окупованої Нової Каховки. Для цього приїхала з Польщі, працювала у Львові, лише б перевезти стареньку. І таких історій безліч. Тому мені боляче навіть думати про змагання з росіянами та білорусами. Тут має бути лише бойкот.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото автора та з архіву спортсменки