Учасники «Ігор нескорених» розповіли про першу командну медаль, скелетон без підготовки та атмосферу змагань
Уранці 21 лютого на залізничному вокзалі у Харкові зустрічали учасників “Ігор Нескорених” Михайла Тарасенка та Романа Полтавця. Обоє стали на захист України під час повномасштабного вторгнення РФ, отримали поранення, після яких протезувалися. На змаганнях у Канаді жителі Харківщини виступали в кількох спортивних дисциплінах, найбільший здобуток – бронза з волейболу сидячи у складі збірної. Як боролися за медаль, які емоції переживали та що планують робити далі, Роман і Михайло розповіли харківським журналістам.
НЕ ЗНАЛИ, ЧОГО ОЧІКУВАТИ ВІД СКЕЛЕТОНУ
Харківець Михайло Тарасенко до повномасштабної війни працював у кур’єрській службі, торговим представником, займався пауерліфтингом. У січні 2023-го долучився до ЗСУ та потрапив на навчання у Велику Британію. В Україні отримав сертифікат сапера та служив у складі 135 окремого батальйону управління Десантно-штурмових військ.
— Виконував завдання на Донецькому на Запорізькому напрямках. Мінно-вибухову травму отримав під населеним пунктом Роботине у серпні 2023 року під час пророблення проходів у мінних полях, зроблених окупантами, – розповідає Михайло.
Invictus Games для нього – не перше спортивне випробування на протезі. Після реабілітації ветеран піднявся на Говерлу.
Окрім волейболу, Михайло також змагався у веслуванні на тренажері та скелетоні.
— Були складні ігри. Звісно, волейбол сидячи – це найбільший здобуток. Перша медаль української збірної в командному виді спорту. Протез не підводив, трішки підвела нога. Це вже окрема історія, як бачите, зараз не зовсім можу його використовувати (Михайло спирається на милиці, – ред.). Трішки довелося переступити через себе, на жаль, волейбол і наступний день після нього – це пачка знеболювального, – ділиться ветеран.
Його дружина погоджується: завжди є інший бік успіху.
— Справді важко далися хлопцям перемоги. Коли він знімає протез, то я бачу цю іншу сторону медалі. Але я завжди поруч із ним, у нас дуже міцний емоційний, психологічний зв’язок, ми – одне ціле, – говорить Ксенія Тарасенко.
— Слухає моє скигління, як же важко, і що я тиждень не буду навіть виходити з житла, я розказую це все пів години, а потім ми такі: “Ну, все, завтра ж нам їхати далі, тож збираємося”, – додає, сміючись, Михайло.
— Після Говерли і скелетону ідеї чоловіка мене вже не злякають. Коли він уперше став на протез, я раділа, як мала дитина. Він заново навчився ходити, я плакала. В перемогу на Іграх я вірила. Знала, що вона буде. Але бурю емоцій, звісно, пережила, – каже Ксенія.
Саме скелетон Михайло називає своїм найбільшим враженням зі змагань:
“Коли спершу не знаєш, чого очікувати під час виступу, а потім летиш на швидкості майже сто кілометрів на годину головою вперед, – справді важко із чимось порівняти і забути такі емоції”.
Часу на відпочинок він собі майже не залишає.
— Уже 3 березня їду на практичні іспити, щоб отримати сертифікат адаптивного тренера. В подальшому планую працювати з ветеранами – хлопцями та дівчатами, які отримали різні поранення, – щоб допомогти їм розвивати спортивний напрямок, – зазначає Михайло.
Фото: Берестинська РВА
ВИШИВАНКА ДЛЯ ПРИНЦА ГАРРІ ТА УКРАЇНСЬКІ КОЇНИ
Роман Полтавець – із села Красне Кегичівської громади Харківщини. Раніше працював завгоспом у школі та захоплювався футболом і мініфутболом, був депутатом Кегичівської селищної ради. У перші дні повномасштабного вторгнення пішов до військкомату і попросився до лав 92 бригади ЗСУ.
Військовослужбовець отримав поранення у червні 2022 року.
— Ми почали йти у наступ, це був населений пункт Гракове (село у Чугуївському районі Харківщини, яке перебувало в російській окупації, – ред.). Потрапили у засідку, нас накрили вогнем. Вибух – від чого саме, не знаю точно, – говорить Роман.
Він також після протезування підкорив Говерлу. На рідній Кегичівщині очолив громадську організацію “Спілка ветеранів “Незламні”. У селищній раді Роману запропонували подати заявку на участь у відбіркових змаганнях на “Ігри нескорених”. Окрім командної бронзи, має особисті здобутки: 5 місце з гірських лиж та 10-те – зі скелетону.
— Я був десятим із 59 учасників. І це ми жодного разу не пробували той спуск! Напередодні тренер просто у готельному номері з планшетом у руках нас інструктував, – говорить Роман.
Він повертається до служби та планує далі займатися волейболом:
“Я – чинний військовослужбовець, після поранення працюю в районному ТЦК. Мій напрямок роботи – зниклі безвісти, поховання полеглих… І продовжу займатися спортом, хоч що б там було – завжди буду представляти рідну Харківську область та 92-гу бригаду. Медаль “Ігор Нескорених” я присвячую всім загиблим захисникам і захисницям, тим, хто зараз у полоні, і тим, хто на передовій”.
Роман і Михайло відзначають, що на Invictus Games панував український настрій.
— Промови принца Гаррі були дуже надихаючі. Дяка йому. Ще Джастін Трюдо (прем’єр-міністр Канади, – ред.), який закривав Ігри, висловив підтримку. Коли він сказав “Слава Україні!”, і всі люди встали – неймовірно! І на самому початку: хоч ми майже останні виходили, нас так вітали оплесками! Підтримка була шалена. Усі хотіли з нами сфотографуватися. А як учасники з усіх 23 країн хотіли отримати наші “коїни” (різновид неформального знака військової організації, що символізує причетність до військового братерства, на Іграх в останній день ветерани обмінюються ними та іншими речами, – ред.). Цього року це були вироби з гільз 30-го калібру з лазерним гравіюванням. За наш коїн ладні були віддати всі свої речі. До України була прикута дуже-дуже велика увага, – говорить Полтавець.
На знак подяки за підтримку нашої країни він подарував принцу Гаррі, засновнику Ігор, вишиванку.
Фото: Берестинська РВА
— Ніяких подарунків особисто вручати не можна – такий протокол. Я разом із перекладачкою підійшов до помічника принца. А за кілька днів він мені повідомив, що все передав – і вишиванку, і мої слова-побажання. Пообіцяв, що буде зустріч згодом, бо розклад дуже щільний. І через деякий час це відбулося. Принц Гаррі підійшов до нашої трибуни, ми обійнялися, зробили фото. Трішки поспілкувалися. Обіцяв, що вишиванку при нагоді одягне, і з перекладу я зрозумів, що особливо йому сподобалася вишивка на рукаві, – розповів Роман.
Михайло Тарасенко відзначив і побратимський дух – як усередині української команди, так і з боку представників інших країн.
— Загалом на змаганнях панують здорова конкуренція й атмосфера єдності та братерства. Це все-таки більше не про медалі, а про відновлення. Духу бойового братерства на змаганнях найбільше. Так, ти робиш усе можливе для перемоги, але і щиро радієш першості навіть суперників. І, звісно, передусім переживаєш за побратимів і посестер зі своєї команди – найбільше запам’яталися саме їхні успіхи, а не власні. Коли Іван Лавренюк, який утратив зір, перетнув фінішну пряму на біатлоні і зайняв друге місце – це незабутнє! – зауважив ветеран.
Як повідомлялося, "Ігри Нескорених" – міжнародний захід з адаптивних видів спорту серед військовослужбовців та ветеранів, які зазнали травм, поранень або захворювань під час або внаслідок виконання службового обов'язку. Перші Ігри відбулися в 2014 році в Лондоні, а українська збірна долучається до змагань із 2017-го.
Цьогоріч до української збірної ввійшли 35 ветеранів та військовослужбовців (найбільша кількість за історію участі). Загалом участь в Іграх взяли понад 550 поранених бійців із 23 країн.
“Ігри нескорених”-2025 уперше проходили в "гібридному" форматі: до літніх додалися зимові види спорту (крім веслування на тренажерах, плавання, волейболу сидячи, баскетболу і регбі на кріслах колісних – гірськолижний спорт, сноубординг, біатлон, лижні перегони, скелетон і керлінг). Україна завоювала 32 медалі: 12 золотих, 11 срібних та 9 бронзових.
Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського