Ветеран із Прикарпаття після важкого поранення на фронті повернувся до професії тренера зі спортивної гімнастики, яку вважає справою свого життя
У коломийській дитячо-юнацькій спортивній школі Юрій Фурик працює понад 30 років. У цих стінах він підготував 10 майстрів спорту України та відкрив шлях у світ гімнастики для багатьох дітей. І сам тут займався з п’ятирічного віку. Періодів, коли він лишав тренування, було лише кілька, через поважні обставини. Востаннє такими стала війна.
У лютому 2022-го пішов на фронт. До спортивної зали повернувся майже через два роки – у військовій формі та на протезі.
“УСІ МОЇ ХЛОПЦІ – КРАСЕНІ З НЕЙМОВІРНИМИ ІСТОРІЯМИ МУЖНОСТІ”
«Мене тут чекали діти», – каже Юрій Фурик.
Ми зустрічаємось із ним у спортивній школі. У залі на перекладинах саме займається його учень Олег Кузьмин – готується до першості України зі спортивної гімнастики. Фурик часом перериває нашу розмову, аби допомогти вихованцю.
— Так, добре. Натягнись. Не забувай тримати голову. Вже інакший рівень… Дивись, не зірви мозолі, – нагадує учню.
— Коли я лежав нерухомо, вони мені надсилали свої відео, це було щось неймовірне… Саме це піднімало бойовий дух, і на реабілітації кілька разів з’являлися сльози. Чи думав я тоді про повернення до тренувань? Звичайно. Я дуже люблю свою роботу, а тому цю думку ніколи не відкидав, – розповідає ветеран.
Каже, усіх своїх вихованців пам’ятає поіменно, а з майстрами спорту України, яких готував змалку, спілкується до нині.
— Торік у мене було більше дітей, а цього року – дві групи. В одній – дівчатка меншого віку. У старшій групі займаються два кандидати в майстри спорту України, першорозрядник і ще кілька хлопців, що досягли другого розряду, – каже.
У нього також тренуються ветерани війни та люди з інвалідністю. Для цього Фурик дистанційно пройшов навчання. Відповідні заняття організували в рамках проєкту «Спорт для всіх» у спортзалі Коломиї. Для кожного свого підопічного тренер підібрав індивідуальну програму.
— Це – не первинна реабілітація. Основна моя мета – дати хлопцям дорогу до паралімпійського спорту, але більшість хочуть просто прийти у спортивну залу і займатися серед своїх. Це допомагає їм повернутись у соціум. У них, насправді, непросте життя. Але вони тримаються. Всі мої хлопці – красені з неймовірними історіями мужності. Переконаний, із часом їх більше приходитиме у спортзал, – міркує Юрій Фурик і погоджується розповісти свою історію війни.
«ПРИЛЕТІЛО НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ»
24 лютого 2022 року його шокувала звістка, що над Києвом літають ворожі ракети. Він подався у Тероборону Коломиї. Там виявилося, що набір уже закрили, хоча бажаючі потрапити у списки ще стояли у черзі. Тоді Фурик повернув у військкомат, що поруч. Пригадує, його появі там щиро здивувалися, та все ж попросили прийти з речами. За кілька днів дитячий тренер потрапив у легендарну 128-му Закарпатську гірсько-штурмову бригаду.
— Спершу ми вирушили під окупований Херсон. Одразу потрапив у окопи. Наступного дня побачив, що таке фосфор. Салюти тепер ніколи не дивитимуся, – говорить ветеран.
Після Херсона, де фактично відбулося злагодження і перший бойовий вихід, Юрій Фурик із побратимами отримали бойове завдання на Бахмутському напрямку. Потім були бої у Соледарі. Там його та двох побратимів було поранено. Каже, їм пощастило, бо всіх вдалося вивезти з лінії зіткнення.
— Я був кулеметником. Нас кинули на лінію оборони, а це – посадки, ліс, стежки. Окопів ще не було. Вдавалося задрімати біля дерева. Я тоді думав лише про одне: аби не прокинутись і не почути «Здраствуйтє!»… Прилетіло на третій день. Це була не моя зміна, але заступив, бо хтось із хлопців відпросився. В одного побратима була сильна контузія, в іншого – поранення руки і ноги. У мене ліву сторону прошило осколками. В руці вони залишаються досі. Уже пізніше довідався, що там із нами воював «Вагнер», – каже ветеран.
Спершу поранених, які самі собі наклали турнікети, привезли у лікарню Краматорська. Там довелося довго чекати через велику кількість новоприбулих. Юрій пригадує, біль у нозі був страшенним, але він не скаржився, а змушував себе терпіти. Першочергово лікарі складали ногу побратима. Оглянувши Юрія, лікарі констатували, що осколки в його нозі майже все спалили, окрім кістки. Кров не надходила, бо вени згоріли. Чоловіка перевезли у Дніпро, де на нього чекали шість операцій. Лікарі намагались врятувати ногу.
— Для мене слово «операція» тоді було тотожне «щастю», бо лише анестезія знімала постійний біль, – ділиться він. – Майже тиждень не спав і не їв. Уже в Києві зрозумів, що нога вмерла. Я її зовсім перестав відчувати. Тоді постало питання: «Або ти, або нога». Я бачив цю операцію, рухи лікарів мені були зрозумілими… Це було 31 грудня, і так у 2023 рік я зайшов уже іншим.
“ГОЛОВНЕ – НЕ ОПУСКАТИ РУКИ І НЕ ДОПУСКАТИ ДО СЕРЦЯ ЖАЛІСТЬ”
Збагнути все, що з ним трапилося, давалось не просто. Пригадує, щойно прийшов до тями, просто дивився в одну точку – ні думок, ні спогадів, ні планів.
— Біля мене була сестра Ліля. Для цього вона пішла з роботи, я постійно відчував її підтримку. Коли вперше встав за допомогою милиць, подумав: “Якщо Бог зберіг життя, то треба до нього повертатись, навіть якщо робити це малими кроками”, – пригадує ветеран.
Реабілітацію Юрій проходив у Львові. На другий день роботи з лікарями подався у спортивну залу. За кілька тижнів став на протез. Уточнює, поки що він механічний, але міркує про біонічний. Каже, що такий варіант кращий для активного життя, яке Юрій старається не змінювати. Влітку 2023 року вже брав участь у змаганнях «Звитяга нескорених».
— Я лише приїхав, а тут – Вірастюк (заслужений майстер спорту України, народний депутат, – ред.) запропонував мені участь у команді «Нескорених», і я поїхав на греблю для людей з ампутацією. Добре тоді відчув свої м’язи. Пам’ятаю, трохи тренажер був незручний, але вдалося навіть у своїй категорії вийти у призери, – усміхається.
Нині він працює у звичному режимі – ранковий підйом, домашні справи, потім тренування. Ще додалось керування в ОСББ. Транспортом Юрій не користується, називає себе затятим пішоходом.
— Я вже дозволяю собі практично усе. Підтягуюсь на перекладинах, відтискаюся для підтримки форми. Як відпочиваю? Можливо, вже не ловлю рибу в гірських річках, але про вудочку не забуваю. Хобі в житті залишились, – каже він.
Нині його головне завдання – підготувати учнів до першості України зі спортивної гімнастики та до вступу в коледж фізичного виховання. Каже, підростає зміна, тут потрібна неабияка відповідальність.
— Олеже, не марнуй часу. Працюємо. Сьогодні у нас «день веселої розтяжки», – звертається тренер до дітей, які вже чекають на тренера біля перекладин.
На запитання, що порадив би ветеранам, які повертаються з інвалідністю після війни, відповідає, що головне – не опускати руки і не допускати до серця жалість.
— Жалість дуже шкідлива, вона розслабляє людей. Знаєте, я собі думав: якщо приїду і почую, мовляв, ти – ветеран і ми тебе тому беремо на роботу, то я відмовлюсь. Не люблю такі моменти. Я повернувся до своїх учнів, хлопці стараються, у нас багато виходить, усе рухається і я розумію, що моя робота важлива. Це – найголовніше, – додає Юрій Фурик та поспішає до вихованців.
Він переконаний, що тренерська робота потребує великої віддачі власних зусиль, аби сильнішими ставали ті, хто цього прагне.
Ірина Дружук