Із завданням консолідувати Глобальний Південь Лі Хуей упорався, але це може стати ще однією перешкодою для досягнення справедливого миру
Спецпредставник уряду Китаю Лі Хуей цього тижня здійснив уже четвертий раунд «човникової дипломатії» із врегулювання «української кризи», як у китайській владі називають російську війну проти України. Пекін направив свого спецпосланця в цю поїздку 28 липня, одразу після першого від початку війни візиту головного дипломата України Дмитра Кулеби до КНР та його переговорів 24 липня в Гуанчжоу з китайським колегою Ван Ї.
У ході нинішньої поїздки Лі Хуей відвідав Бразилію, Південну Африку та Індонезію, провів переговори на українську тематику і дав інтерв’ю впливовим місцевим ЗМІ. Сенсаційних заяв китайський представник не зробив, хоча аналіз його нинішніх висловлювань порівняно з попередніми дає змогу зробити висновки про те, як Пекін коригує свої підходи до російсько-української війни й чого українцям очікувати від Китаю надалі.
Фото: scmp.com/news
КОНСОЛІДАЦІЯ ГЛОБАЛЬНОГО ПІВДНЯ
Для четвертого раунду своєї «човникової дипломатії» китайська сторона обрала Бразилію, Південно-Африканську Республіку (ПАР) та Індонезію. Чому? Бо це провідні країни Глобального Півдня і лідери у своїх частинах світу – Латинській Америці, Африці та Південно-Східній Азії відповідно.
До думки цих країн у їхніх регіонах прислухаються уряди інших держав, які у своїх зовнішніх відносинах орієнтуються на позицію лідерів. Тобто, здобувши підтримку Бразилії, ПАР та Індонезії, можна розраховувати на щонайменше розуміння більшості латиноамериканських, африканських та азійських гравців.
Водночас і в Бразиліа, і в Преторії, і в Джакарті мають власні амбіції на участь у світових справах і свої «мирні» ініціативи для України. Минулого року президент ПАР Сиріл Рамафоса навіть зібрав делегацію лідерів кількох африканських країн, із якими в червні вирушив до Києва і Москви з посередницькою місією, яка, звісно ж, зазнала невдачі.
Бразилія також виступала з пропозиціями, як завершити війну, і далі підтримує контакти з Києвом. Керівник Офісу Президента України Андрій Єрмак регулярно спілкується з радником президента Бразилії з питань міжнародної політики Селсо Аморімом, а цього тижня Київ відвідала делегація депутатів Національного конгресу (парламенту) Бразилії.
Індонезія теж намагалася бути у тренді, і минулого року тодішній міністр оборони, а тепер обраний президентом країни Прабово Субіанто запропонував власний план припинення війни в Україні. У нещодавньому інтерв'ю Укрінформу посол України в Індонезії Василь Гамянін розповів про свою зустріч із майбутнім президентом Індонезії та висловив сподівання на його позитивну участь у справедливому завершенні війни.
Спільне для Китаю і трьох згаданих країн у контексті російсько-української війни – те, що всі вони розташовані дуже далеко, і Україна не входить до їхніх стратегічних пріоритетів. Натомість Росія є одним із найважливіших торговельних партнерів та учасником спільних об’єднань, як-от БРІКС, чи стратегічним партнером по діалогу з АСЕАН для Джакарти.
Бразилія, ПАР та Індонезія, як і Китай, не засудили російську агресію проти України і не приєдналися до західних санкцій проти РФ, а оголосили нейтралітет і далі ведуть справи з Росією, наче нічого не сталося. У цих країнах узагалі воліють не помічати великої війни в Європі, але хотіли б її якнайшвидшого завершення, аби тільки Захід зняв із Росії санкції і можна було повернутись до безпечної торгівлі з Москвою.
Головним підсумком четвертого раунду «човникової дипломатії» китайського спецпредставника стала якраз консолідація Глобального Півдня навколо Китаю і його «мирних» ініціатив по Україні. Пекін посилив свої позиції як виразника інтересів країн, що розвиваються, однак перспективи завершення російського вторгнення в Україну від того ближчими не стали.
Фото: Website of Chinese Foreign Ministry
КИТАЙСЬКІ «МИРНІ» ІНІЦІАТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ
Впродовж першого року великої війни в Україні Китай і Глобальний Південь загалом вичікували та спостерігали за розвитком подій на фронті, характер яких стрімко змінювався. Від початкових успіхів окупаційної російської армії до блискучих контрнаступальних операцій Сил оборони України та принизливих поразок і втрат «другої армії світу», а також наростання валу санкцій проти країни-агресора та її ізоляції на Заході.
Коли на кінець 2022-го фронт більш-менш стабілізувався та стало зрозуміло, що плани Кремля на бліцкриг провалились і протистояння триватиме ще не один рік, із Латинської Америки, Африки й Азії посипалися різного роду пропозиції, як завершити війну. Проте всі вони зазнали фіаско, головно тому, що їх ініціатори у своїх розрахунках вважали Путіна нормальним лідером, здатним раціонально діяти в інтересах своєї країни, тоді як господар Кремля вже давно живе у власному, відірваному від реальності, світі, в якому він рятує Росію.
Тож рік, що минув, довів «життєздатність» із усіх згенерованих Глобальним Півднем «мирних планів» лише китайського, та й того з істотними правками. Бо перша позиція Китаю стосовно війни, «мирний план із 12-ти пунктів», який Пекін опублікував 24 лютого 2023-го, через рік після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, уже відійшов у минуле, поступившись «консенсусу з 6-ти пунктів» Китаю і Бразилії від травня цього року.
Навіщо Пекін змінив «план», який підтримали всі дружні Китаю країни і дуже хвалила Росія, достеменно не відомо. Проте точно можна назвати найважливішу відмінність нового «консенсусу» – у ньому немає пункту про повагу до територіальної цілісності й суверенітету всіх країн на основі статуту ООН.
У китайсько-бразильському документі на перше місце винесено заклик утримуватись від розширення зони бойових дій та до припинення вогню, перемир’я і початку переговорів для врегулювання суперечок. Саме таким тепер бачать у Пекіні завершення війни – зупинка бойових дій по лінії зіткнення і переговори, під час яких країна-агресор Росія швидко «освоюватиме» загарбані українські землі й нищитиме все українське.
Під час своєї поїздки Лі Хуей, як випливає з повідомлень МЗС КНР, жодного разу не згадав про позицію Китаю «з 12-ти пунктів», що раніше було обов’язковим у контексті обговорення участі Китаю в пошуку миру для України. З офіційної риторики цей план теж остаточно зник, тож тепер в основі позиції Китаю «консенсус із 6-ти пунктів» небезпечний для України і більш ніж бажаний у Кремлі.
Китайський посланець на зустрічах зі своїми колегами у Бразилії, ПАР та Індонезії також нічого не говорив про мирну конференцію, «визнану Україною і Росією та за їх рівноправної участі». Схоже, що питання такої конференції в Пекіні вважають наразі неактуальним, оскільки ані Київ, ані Москва насправді не налаштовані на переговори через глибокі розбіжності у баченні передумов для старту переговорного процесу.
Натомість в інтерв’ю бразильським ЗМІ, витяги з яких оприлюднило МЗС Китаю, Лі Хуей заявив про необхідність поважати територіальну цілісність кожної країни. Подібну до цієї заяву зробив і очільник МЗС КНР Ван Ї на переговорах із Кулебою в Гуанчжоу, на чому українська сторона дуже акцентувала увагу.
Непорушність територіальної цілісності є одним із базисів зовнішньої політики КНР через прагнення встановити контроль над Тайванем. Тож із високою імовірністю можна припускати, що Пекін не має наміру тиснути на Київ із вимогою поступитись Росії територіями для припинення війни, проте й не вимагатиме від Москви вивести війська з окупованих районів України як обов’язкової умови для початку мирних переговорів.
Фото: Shutterstock
РИЗИКИ КИТАЙСЬКОГО «КОНСЕНСУСУ» ДЛЯ СПРАВЕДЛИВОГО МИРУ
Під час свого четвертого турне Лі Хуей постійно повторював, що китайсько-бразильський документ із шести пунктів підтримали понад 110 країн, тобто більше ніж половина з понад 190 чинних членів Організації Об’єднаних Націй. Які це країни чи з яких регіонів світу, посланець Пекіна не уточнював, а МЗС КНР таких даних не оприлюднює, тож перевірити їх достовірність складно.
Можна припустити, що ініціатива Китаю і Бразилії здобула підтримку в тих самих Африці, Латинській Америці, Азії та, ймовірно, серед партнерів КНР на Близькому Сході. Офіційна реакція Києва на «консенсус» публічно не висловлювалася. Глава українського МЗС на переговорах із Ван Ї, як ідеться в повідомленні МЗС Китаю, лише сказав, що Україна надає великого значення думці Китаю і уважно вивчила всі ініціативи Пекіна.
Приблизно так само стримано реагує на «миротворчі» ініціативи Пекіна й Москва. Насправді Путін вже не раз відверто демонстрував, де він бачить усіх «посередників»: від африканських лідерів до угорського прем’єра Віктора Орбана та свого найліпшого друга Сі Цзіньпіна, коли відразу під час розмов із ними про мирні переговори чи наступного дня після них війська РФ атакували лікарні, школи і житлові будинки в українських містах.
Як ішлося вище, правитель Росії живе у власних фантазіях, де він всесильний можновладець на чолі найбільшої і найпотужнішої країни в світі, що зветься Російська Федерація. І ніякі порадники-посередники йому не потрібні, потрібна лише безумовна капітуляція України, попри будь-яку ціну, яку доведеться за це заплатити самій Росії.
Однак така позиція Москви не бентежить Пекін, який продовжує наживатись на війні та, окрім цього, зміцнювати свої позиції у світі, гуртуючи навколо себе під різними приводами незахідні держави. Активність у питанні припинення російсько-української війни теж входить до арсеналу заходів протидії Сполученим Штатам Америки і західним країнам загалом.
На окрему увагу заслуговує заява Лі Хуея в інтерв’ю одному з провідних бразильських видань Folha de S. Paulo про намір Китаю і Бразилії просувати свій «консенсус із шести пунктів» на наступній Генеральній Асамблеї ООН у вересні. Дві країни прагнуть здобути підтримку «консенсусу» більшістю учасників Генасамблеї, щоб він став офіційною пропозицією для переговорів між Україною і РФ.
Ймовірність підтримки китайсько-бразильської пропозиції доволі висока, якщо понад 110 країн уже позитивно відреагували на неї. Це означає, що світова спільнота буде тиснути на Україну і Росію, щоб вони виконували рішення більшості.
У Кремлі, звісно ж, пропустять повз вуха консенсус Генасамблеї ООН, як і всі рішення міжнародних інституцій, що не подобаються Москві. А от Україні може бути важче ігнорувати думку більшості країн світу й уникнути тиску та вимог зробити кроки для припинення вогню. Хоча, напевно, росіяни обстрілами українських міст додадуть аргументів на користь продовження Україною боротьби з агресором.
Водночас, щоб запобігти неприємностям на черговій Генасамблеї ООН, варто вже тепер почати працювати з країнами, які підтримують встановлення перемир’я у російсько-українській війні, щоб роз’яснити катастрофічні наслідки такого кроку для України та потенційні загрози умиротворення чергового агресора для країн у будь-яких частинах світу. Прикладів, коли поступки агресору ставали прелюдією кровопролитних і руйнівних війн, вистачає і в історії ХХ століття, і в новітньому часі, після сходження у 2000-му на президентський пост у Росії Путіна.
Тож скільки б і які «мирні» ініціативи для України не продукував винахідливий бюрократичний апарат Піднебесної, реально прискорити настання миру вони не здатні. Щоб стати дієвим модератором у конфлікті й добитися від сторін, що воюють, припинення бойових дій, велика країна, якою, поза сумнівом, є Китай, повинна бути готовою до рішучих дій, до тиску, шантажу і погроз, як у критичних ситуаціях чинять у своїй зовнішній політиці Сполучені Штати Америки.
А щоб діяти рішуче, потрібно чітко визначитися з порушником / агресором і жертвою, незалежно від того, чи це твій близький партнер, чи конкурент, і обрати сторону, а не повторювати про власний нейтралітет. Відсутність активних дій і лише риторичні заклики до припинення війни не діють, та ще й на того, хто має велику армію та ядерну зброю. Путін легко підписує спільні заяви із Сі Цзіньпіном про необхідність деескалації війни в Україні, а умовно через годину тією ж рукою візує наказ на відкриття нового фронту в Харківській області, не переймаючись партнерськими зобов’язаннями.
Єдине, що здатне прискорити кінець війни, – поразка окупанта на полі бою, у чому Китай і Глобальний Південь загалом для нас не помічники. Проте з ними теж потрібно працювати й переконувати, що на фронтах в Україні відстоюється майбутнє не лише українців, але й усього цивілізованого світу ХХІ століття, а спроби повернутися до середньовіччя з його загарбницькими війнами й довільними переділами кордонів стануть катастрофою для країни-агресора.
Володимир Сидоренко, Пекін
Перше фото: gettyimages