Яким був візит херсонської делегації до Литовської Республіки
Кореспондентка Укрінформу у складі групи представниць Херсонщини на запрошення литовської ГО «Допомога Півдню України» займалися в Литві справжньою народною дипломатією – емоційно, тепло й без пафосу.
У Литві українські прапори можна побачити в містечках і селах: біля будинків, музеїв, адмінбудівель. У Вільнюсі лише на одному перехресті ми нарахували десяток синьо-жовтих стягів, а на електронних табло тролейбусів раз у раз з’являється назва нашої країни.
«ВАМ НЕ СТРАШНО ПОВЕРТАТИСЯ?»
Якщо заїжджати в Литву з Польщі сільськими дорогами, а не автобаном, то одразу привертають увагу хутори і дерев’яні будиночки. Хуторянство – ще одне, що поєднує українців та литовців, і це те, що намагалася знищити радянська влада.
У Литві – роздільне збирання сміття. Невеликі контейнери стоять біля кожної хати, ще й на узбіччі сільської дороги – напевно, для тих, хто мандрує. Ми не помітили сміттєзвалищ уздовж шляху чи між населеними пунктами.
А ще тут замість високих кам’яних парканів домогосподарства розділяють квіти, кущі або дерева. Квіти – окрема тема: біля хат їх багато, і навіть найскромніше житло має вишуканий вигляд. Біля яблунь – садові грабельки, якими плоди збирають у купки.
Гарні дахи на хатах – завдяки програмі Євросоюзу, за якою населенню компенсували їх заміну. Як нам розповіли, не всі кинулися перекривати старі дахи, але «допоміг» ураган. Загалом тут люди об’єднуються у громадські організації, щоб писати грантові проєкти й отримувати гроші на різні корисні для села чи міста справи. Це можуть бути культурні заходи, реставрація історичних будівель, облаштування місць відпочинку. До речі, щодо останніх – на річковому пляжі в сільській місцевості вказані ділянка і номер телефону, куди повідомляти в разі потреби, тож не треба довго описувати, де саме пляж. Між селами – гарні дороги, хоча влада у старостаті, де ми жили, каже, що в цьому плані ще є над чим працювати. А місцевий водій шкільного автобуса розповів нам, що ще п’ять років тому дороги були жахливими.
Усі 14 жінок із Херсонщини раніше в Литві не були, а багато хто взагалі не виїжджав за кордон, тому враження від побаченого – особливо яскраві. У нашій групі всі пережили окупацію, обстріли, частина людей далі перебувають буквально під ворожим вогнем – у Херсоні чи селах Тягинської громади.
— Ви з України? Переселенці? Ні? Вже повертаєтеся додому?! Вам не страшно? – запитали у нас випадкові перехожі у приморському місті Паланзі.
— Хтось має повертатися і працювати вдома, – почули у відповідь.
ЛИТОВЦЯМ КОРИСНО ПОСЛУХАТИ, ПРО ЩО ЗАПИТУЮТЬ УКРАЇНЦІ
Під час візиту до Литви херсонки брали участь у зустрічах із представниками місцевого самоврядування, вивчали їхній досвід роботи, зокрема те, як зберігають історичну спадщину. Дізнавалися також, що отримали литовці від вступу до ЄС.
Вікторія Горбатенко
— Таке спілкування потрібне не лише вам, – каже одна з організаторок поїздки, литовська волонтерка Вікторія Горбатенко. – Литовські представники місцевого самоврядування під час цих зустрічей нагадали собі, що здобутки їхніх громад – завдяки вступу до ЄС.
Батько Вікторії – херсонець. Перші п’ять років свого життя вона провела у цьому місті і до широкомасштабного вторгнення щороку відвідувала малу батьківщину.
Музей у Вепряї
Зустрічі, де місцева влада спілкувалася з херсонцями, були на різних рівнях: і в сесійній залі муніципалітету міста Укмерге (районний центр, який полюбляють митці, його прикрашають роботи художників та скульпторів, наприклад, фігурки голубів), і в старостаті Меркінє (гарне містечко з цікавою історією та музеями), і у старостаті селища Вепряй. В останньому мешкає близько 500 жителів, млин у робочому стані, гарний місцевий музей і власна родзинка – тут колись упав метеорит. А ще у селищі є стара будівля радянських часів, на якій можна побачити роботи сучасних художників.
Музей у Вепряї
Для жінок, що пережили російську окупацію, обстріли, які втратили домівку на лівобережжі Херсонщини, поїздка до Литви – ще й можливість «перезавантажитися». Як каже ще одна з організаторок поїздки, херсонка Наталія Бімбірайте, людей, що живуть у постійному стресі, хотіли «витягнути» з війни, дати можливість накопичити позитивну енергетику. Наталія зазначає, що поїздці сприяли херсонські громадські організації: «Інформаційний ресурсний центр «Правовий простір», «Культурний центр Україна – Литва» і «Громада литовців Херсонщини».
У Вепряї нас гостинно зустріли, поселили поруч із лісом у гуртожитку місцевого навчального закладу. Треба сказати, що вибір такого місця виявився дуже вдалим, адже сосновий ліс для херсонок асоціюється з лівим, поки що окупованим, берегом. Тому ми швидко освоїлися. Справжньою терапією стало «тихе полювання» за грибами. Треба сказати, що й самі литовці полюбляють збирати гриби, у них багато жартів щодо цього заняття.
Шатілова, Рута і Чесловас Лукінскаси
В один із днів херсонців запросила у власну садибу Lukenskų Namai родина Česlovas ir Rūta Lukenskai (Чесловаса і Рути Лукінскасів). Він – художник, вона – хімік, колишня викладачка, що нині займається, як у нас кажуть, зеленим туризмом і сезонною кухнею. Чесловас розповів про сучасне мистецтво, Рута – як уже на пенсії розпочала власний бізнес. У них троє дорослих та успішних дітей, налагоджене спокійне життя, про них пишуть литовські журналісти. Ця родина підтримує Україну. Чому?
— Тому що за вами правда, ви маєте гонор, розумієте, що ви – люди, яких не можна принижувати. Ви багато працюєте, знаєте, як вам жити. Це важливо, ми це дуже поважаємо. Я не хочу воювати, не хочу сваритися, я хочу працювати, пригощати людей, святкувати, жити своє життя, мати свою землю, – і ніхто нехай мені не вказує. А нині оті, хто приходять до вас, вони вас знищують, кажуть, що не маєте розмовляти українською, бо, мовляв, якщо ви це робите, то націоналісти… Україна охороняє свій дім, свої кавуни, свої черешні…, – каже пані Рута.
Рута
Херсонців також запросив на підприємство Likmerė виробник березової фанери, що підтримує Україну. Тут виготовляють модульні екологічні меблі, які передають для українських бомбосховищ, цивільним і військовим. Керівник підприємства Mindaugas Kasmauskis (Міндаугас Касмаускіс) їздить до України під час повномасштабної війни, бував у нас і раніше, коли подорожував світом на своєму мотоциклі чи літав через Бориспіль до Азії. Каже, що закоханий в українську кухню, а наш борщ може їсти і на сніданок, і на вечерю.
— Я не хочу, щоб російські танки їхали по нашій землі. Ворога треба зупиняти там, де він зараз є. Ми всі знаємо, що станеться, якщо Росія буде тут, – ти будеш біля стінки, а те, що створював три десятки чи більше років, пропаде. Це позиція тих, хто думає про завтрашній день. Готуємося. Якщо треба – я готовий брати зброю, і поважаю тих, хто захищає свою Батьківщину, – каже Міндаугас Касмаускіс.
Розповів, що розбірні меблі, які роблять для українців, направили в одну зі шкіл міста Укмерге, де також облаштоване укриття: бо треба не лише допомагати Україні, а й дбати про безпеку власної країни.
ПРО БОРЩ ТА ШАКОТІС
До речі, про кухню. Окрім гарної вечері від пані Рути, нас запросили повчитися випікати шакотіс у печі. Шакотіс – традиційний литовський пиріг (я б назвала це дуже великим печивом або короваєм), його особливість у тому, що він дуже довго зберігається. Хоч кажуть, що найсмачніший шакотіс наступного дня, а не одразу з печі, найбільше мені смакувало саме те, що лишалося на деці, – просто з вогню.
Приготування шакотісу 
Приготування шакотісу 
Ми також влаштували вечерю для литовських друзів – приготували борщ, смажені пиріжки, фарширований перець. І встигли замаринувати ті самі, зібрані в литовському лісі, гриби. Довго обговорювали, який саме борщ варити (бо з чого його лише не готують на Херсонщині), але, зрештою, зупинилися на класиці.
На вечерю, окрім литовських волонтерів, прийшли й українські – ті, хто вимушений був покинути рідний дім через війну. От як дві сестри Марина і Наталя – мешканки Тягинської громади, що втекли з російської окупації і знайшли притулок у Литві, а також ще одна родина зі Сходу України. Волонтери від початку широкомасштабного вторгнення допомагають Україні, зокрема, після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС, закуповували необхідне за списком від херсонців, а на холодну пору передавали буржуйки, робили окопні свічки, плели сітки. Серед цих людей – бізнесмени, лікарі, логопед, соціальний працівник, учитель.
З литовськими волонтерами
— Чому допомагаємо Україні? Треба інакше казати: а чому не допомагати? Нам дуже страшно, що на вас напали, по-людськи це не зрозуміло. Тому хочемо допомогти вам усіма силами, щоб ви були вільними, як ми. Щоб ви були в Євросоюзі, у НАТО. Щоби ми подорожували Україною, приїжджали в такі гарні міста, як Львів, Київ, Ужгород, у нас там багато друзів, – кажуть литовські волонтери з Ukmergės LIONS klubas.
Українці, які знайшли другий дім у Литві, поділилися, що пережили через війну. Про себе розповідали і ті, хто приїхав у складі групи, зокрема, і голова Тягинської громади Раїса Пономаренко, яка була поряд із земляками в окупації, поки це не стало загрозою для її життя; і в.о. голови Дніпровської районної організації у Херсоні Товариства Червоного Хреста України та голова ГО «Громада UA» Наталія Шатілова, яка в умовах російської окупації займалася гуманітарною допомогою для мешканців області й під час однієї з місій потрапила разом із командою у російську катівню в Херсоні.
Для Наталії Шатілової така поїздка – нові враження, що допоможуть розбудовувати Херсон, зокрема, для збереження історичної спадщини. З її історії в окупації найбільше вражає, що коли росіяни звільнили Наталію та ще двох людей з її групи (припускає, що зробили це під тиском, оскільки інформація про викрадення військовими у Херсоні авто Червоного Хреста поширилася світом), то вони за кілька днів привезли в ізолятор, де провели два дні, «передачу» для своїх співкамерників. Наталія повернулася до Херсона, де Товариство Червоного Хреста України допомагає маломобільним людям, надає гуманітарну, психосоціальну підтримку.
ЧОГО ВЧИТЬ ІСТОРІЯ
У групі, яка відправилася у Литву від Херсонщини, були представники Тягинської громади ще й тому, що на її території розташована середньовічна фортеця часів Великого князівства Литовського – важливий об’єкт і для українського, і для литовського народів.
Нині у громаді під російськими обстрілами залишилося 10% населення. Села біля Дніпра зруйновані. У громаді 11 населених пунктів, з них у відносно більш безпековій зоні перебувають п’ять, туди, звісно, також долітає, там розбита інфраструктура. Решта сіл – на лінії вогню.
Раїса Пономаренко
Але і сільська голова Раїса Пономаренко, і Наталя Бімбірайте, крім «перезавантаження», мали ще одну амбітну мету в Литві – пошук громади-побратима для Тягинки і досвіду, який допоможе згодом розвивати цю територію. Адже перед широкомасштабним вторгненням були плани створити Історико-культурний парк «Тягинь», на початку 2022 року отримали підтвердження, що їхній проєкт підтримала Єврокомісія, але через війну все зупинилось.
Наталя Бімбірайте
Щодо побратимства, то наразі питання відкрите, оскільки старостати в Литві – не юридичні особи, і самі такі угоди не підписують. Але досвід того, як можна зберігати історичну спадщину, отримувати гранти на це, у литовців є.
З литовськими археологами
— Наша мрія – щоб про Тягинь знав увесь світ, це амбітно, але реально. Саме тому в групу залучили представників Тягинської громади. Ми вивчали досвід литовських громад, як вони розвиваються в ЄС, зберігають історичну спадщину. Це має бути робота на всіх рівнях – від держави до пересічної людини. У держави завжди не вистачає коштів, тому дуже важливі ініціативи знизу, і ми це побачили на прикладі Меркінє, де сама громада захотіла створити музей. У населеному пункті, де тисяча жителів, є сучасний археологічний музей, який створила громада, його фінансують з районного бюджету. Дуже важливо було, щоб тягинчани побачили все своїми очима, – каже Раїса Пономаренко.
Меркінє зустріч та обмін подарункам
У тому ж Меркінє, як нам розповіли, під час Другої світової лишалися неушкодженими тільки дві будівлі. А тепер це – охайне європейське містечко з дуже глибокою історією, в якому хочеться жити.
Історичний центр Меркінє планують відновити, прибравши будівлі радянського періоду. Планують відреставрувати будівлю, де помер король Владислав IV Ваза, який часто відпочивав тут за життя.
Українців та литовців поєднує не лише епоха середньовіччя за князя Вітовта. Була ще боротьба з радянським тоталітарним режимом. Нині у Меркінє, наприклад, є меморіал, де встановлені хрести на честь лісових братів, які зі зброєю відстоювали незалежність країни після Другої світової війни. Це місце, де була гора, і там радянська влада закопувала тіла литовських партизанів, а потім облаштувала стадіон, бульдозерами вирівнявши територію. Меморіал виник спонтанно вже у незалежній Литві – люди самі встановлювали хрести з іменами загиблих, чиї могили не були відомі.
Під час подорожі Литвою нам показали, як працює інтерактивний музей-заповідник «Кернаве», як проводять розкопки у приватному лісі литовські археологи на чолі з Гінтаутасом Велюсом, як одна родина стала ініціатором створення музею у Вепряї. Ми побачили різне фінансування, різні проєкти і безмежне бажання зберегти власну історію.
Музей-заповідник «Кернаве»
У Литві херсонці багато спілкувалися не лише з волонтерами, але й з людьми на вулицях міст і сіл. Випадкові знайомі – литовці, дізнавшись, що ми з України і скоро туди повернемося, обіймали нас і плакали. Загалом під час такого неформального спілкування виявилося, що незворушні, спокійні зовні литовці – дуже емоційні. Зрештою, не лише литовці. Ми зустріли мешканку Латвії, яка плакала, розповідаючи, що якщо Росія переможе Україну, то прийде до них, і тоді вона, ймовірно, втратить свій сільський будинок – його зруйнує бомба. Жінка дуже переживає, чи вистоїть Україна. Для неї ми – стіна, за якою її дім.
Екскурсовод у приморській курортній Паланзі відмовлялася брати гроші за свою роботу від херсонців, адже для неї Україна – особлива. Ми разом розпочали екскурсію з «Червоної калини» і завершили українськими народними піснями. А Музей бурштину в цьому місті зустрічає гостей українським прапором і інформацією про те, як можна допомогти нашим біженцям і Україні у цій війні. І це – позиція.
Музей бурштину
— Україна неодмінно буде в Євросоюзі, і щоб ми органічно інтегрувалися, треба відчувати, що таке ЄС, і добре розуміти, як усе працює. А для цього треба їздити самому, бачити і відчувати. І важливо, щоб нині саме ті, хто лишився вдома, хто працює тут, хто турбується про інших, мали таку можливість. Щоб вони вже думали про відбудову, про відновлення, – каже Наталя Бімбірайте.
Ірина Староселець, Україна – Литва – Україна
Фото авторки