Голова КНР наказав армії бути готовою у 2027 році вирішити тайванське питання. Чи означає це неминучу війну у протоці?
Уранці 14 жовтня новинні стрічки світових ЗМІ облетіло повідомлення про те, що Китай розпочав масштабні військові навчання навколо Тайваню.
Народно-визвольна армія (НВАК) визначила для тренувань шість районів навколо острова, фактично взявши його в облогу, що дуже нагадувало репетицію нападу.
Бойова авіація, авіаносець, десятки кораблів і ракетні з’єднання НВАК доволі відверто демонстрували тайванцям, як вони планують діяти, коли Пекін вирішить завершити гру в самостійність Тайваню і дасть команду «уперед».
ТАЙВАНСЬКА ДИЛЕМА
Більшості українців зі шкільного курсу географії відомо, що Китай і Тайвань розташовані поруч, але з моменту виникнення останнього перебувають у жорсткому конфлікті. Суть питання полягає в тому, чи Тайвань китайський, чи, власне, тайванський.
У кожної сторони – своя правда. Пекін вважає острів власною територією і прагне «возз’єднати» його з материком, не відкидаючи й силового сценарію. А Тайбей наполягає на тому, що острів ніколи не входив до складу КНР і з 1949 року перебуває у статусі Республіки Китай.
Якщо стисло пригадати, то Республіка Китай утворилася 1 січня 1912 року після революції, унаслідок якої було скинуто останню династію імператорського Китаю Цін. Її шестирічний імператор Пуї офіційно зрікся влади на користь республіканського уряду, що перейняв на себе всі функції китайської держави і став законним наступником імперії. До влади у країні прийшов Гоміндан, що з китайської перекладається як «Націоналістична партія».
Далі настали важкі часи для Китаю. Молода Республіка була слабкою, чим користалися місцеві еліти й воєначальники, які проголошували на ввірених їм землях власну владу і протистояли центральному урядові. Пізніше в Китай вторглися японці – і почались десятиліття жахливої окупації та визвольної війни проти загарбників (1937–1945 рр.).
Переможена у Другій світовій Японія в 1945-му віддала всі окуповані нею території, зокрема й численні острови в Південнокитайському морі. Серед них був і Тайвань та кілька інших біля південно-східного узбережжя Китаю, що потрапили під юрисдикцію Республіки Китай. Її уряд створив на острові свою адміністрацію і підпорядкував їй частину островів у Тайванській протоці.
Та після звільнення від окупантів Китай не встиг перевести подих і поринув у жорстоку громадянську війну, в якій зійшлися колишні союзники-націоналісти (Гоміндан), чий уряд керував країною, та комуністи Мао Цзедуна, що прагнули влади. У цьому протистоянні перемогли останні – захопили Пекін і 1 жовтня 1949-го проголосили утворення Китайської Народної Республіки (КНР). А переможені утекли на Тайвань, головне місто якого, Тайбей, назвали тимчасовою столицею Республіки Китай.
Війська КНР тоді не мали сил атакувати сам Тайвань, але кілька разів намагались захопити підконтрольні йому острови Кінмень і Мацзу, розташовані приблизно за 10 кілометрів від материка, масовано бомбардуючи їх артилерією із суходолу. Проте безрезультатно.
У 1949-му на карті світу з’явилися дві країни, у назві яких є слово «Китай», – Китайська Народна Республіка (КНР) і Республіка Китай (Тайвань). Правлячі сили і однієї, і другої закидали одна одній нелегітимність і мріяли возз’єднати Китай. Саме так, не лише комуністична влада материка з усіма її ресурсами, а й націоналісти на острові, попри обмеженість можливостей, збиралися відновити єдність Китаю, зокрема й зі зброєю.
Фото: Felix Wong | South China Morning Post | Getty Images
СУЧАСНЕ ПРОТИСТОЯННЯ ПЕКІНА Й ТАЙБЕЯ
Сьогодні об’єднання китайців в одній державі залишається пріоритетною метою Компартії Китаю та сформованого нею уряду, які не допускають навіть думки про незалежність Тайваню.
Раніше те саме стосувалося Гонконгу й Макао, які перейшли під суверенітет Китаю від Великої Британії у 1997 році та Португалії у 1999-му відповідно. Тепер це спеціальні автономні райони (САР) КНР, з якими остання формально співіснує за принципом «одна країна – дві системи». Тобто соціалістична й капіталістична економіки в одному Китаї, але насправді у відносинах Пекіна з Гонконгом і Макао доволі багато конфліктів.
На Тайвані ж ідея відновлення контролю Республіки Китай над усією країною втрачала популярність зі зміцненням КНР. Час показав, що змагатися з материком, його величезним економічним і людським потенціалом, острову не під силу. Тож про об’єднання тут тепер не згадують, хоча формально від ідеї поки що не відмовились.
Навіть більше, останні соціологічні опитування на острові засвідчують стійку тенденцію до втрати його жителями самоідентифікації як китайців і визнання себе тайванцями. Зростає і суспільна підтримка незалежності Тайваню, через що жодна велика місцева політсила, навіть найбільш дружній КНР Гоміндан, не пропонує такого через повне несприйняття виборцями.
Найкращим підтвердженням глибоких змін у самосвідомості тайванців є результати останніх виборів президента Тайваню, на яких із 2016-го перемагають представники Демократичної прогресивної партії (ДПП), чиєю кінцевою метою є міжнародне визнання суверенності Тайваню.
Натомість висуванці Гоміндану, який не проти взаємодіяти з материком, попри масштабну, здебільшого приховану, допомогу Пекіна стабільно втрачають підтримку.
Китайська влада, вочевидь, знає настрої жителів острова, проте не бажає відмовлятися від ідеї об’єднати Китай. Щоб змусити тайванців скоритися, у хід ідуть найрізноманітніші засоби, серед яких – відвертий і прихований підкуп чиновників та пересічних людей, операції інформаційного впливу, економічний, політичний і дипломатичний тиск, а також головний козир – армія.
Пекіну дуже не подобається, коли Тайвань відвідують імениті іноземці, зокрема депутати парламентів, колишні політики і топпосадовці. Та найбільш гостро в Піднебесній реагують на поїздки на острів чинних офіційних представників, і особливо зі Сполучених Штатів Америки.
Візит на Тайвань у серпні 2022 року спікерки Палати представників конгресу США Ненсі Пелосі став поворотною точкою, після якої китайські військові активно вступили у гру і вже не полишають острів у спокої.
НВАК щодня направляє до Тайваню патрулі у складі до двох десятків бойових літаків і кораблів, які маневрують навколо острова.
У деяких випадках, таких як заяви лідерів Тайваню про його незалежність від КНР, надходження на острів великої партії військової допомоги союзників чи його відвідання іноземними делегаціями, китайська армія проводить військові навчання для «покарання» прихильників незалежності.
Фото: president.gov.tw
ВІЙСЬКОВА ВІДПОВІДЬ НА ПОЛІТИЧНІ ЗАЯВИ
Саме за таким сценарієм розгорталися події 14 жовтня. За чотири дні до того, коли 10 жовтня Тайвань відзначав Національне свято, – 113-ту річницю Республіки Китай, президент Лай Чінте у своєму виступі зробив кілька заяв, що неймовірно розлютили Пекін. Зокрема, він сказав, що материк і острів ніколи не підпорядковувались одне одному, тому КНР не має права представляти Тайвань, та що Тайваню не надто й потрібно офіційно проголошувати незалежність, бо він і так де-факто є незалежною країною.
Китай відреагував за звичним алгоритмом. Першим кроком стала критика слів Лая МЗС, Управлінням уряду КНР у справах Тайваню та у проурядових ЗМІ з таврування його сепаратистом і злочинцем, який підбурює війну в Тайванській протоці. Потім посипалися погрози «силам незалежності Тайваню» від військових та інших силових відомств КНР і запевнення, що ніяка американська зброя не зможе перешкодити «бажанню співвітчизників по обидва боки протоки возз’єднатися» (ніби жителі острова мріють побачити червоні прапори на вулицях своїх міст).
І третім актом стали одноденні навчання НВАК навколо Тайваню із задіянням понад півтори сотні бойових літаків, двох десятків кораблів і ракетних військ, а також направленням до острова ударної групи авіаносця «Ляонін».
Китайські військові звично визначили навколо острова шість районів навчань, узявши його в облогу й потренувавшись блокувати морський і повітряний доступи до Тайваню, проводити десантні операції з висадки на Тайвань і завдавати ударів по важливих цілях на його території.
Фото: Anadolu/picture alliance
Проводячи навчання поблизу Тайваню, НВАК ніколи не повідомляє про їх терміни та склад і кількість залучених сил та засобів, і це стає додатковим чинником тиску. Оборонне відомство Тайваню повідомило, що під час маневрів 14 жовтня виявило більше ніж 150 літаків ВПС, 14 кораблів ВМС та 12 суден берегової охорони Китаю навколо Тайваню, з яких понад 110 літаків небезпечно наближались до острова і входили в ідентифікаційну зону його ППО.
Тайванська армія у відповідь задіяла авіацію, кораблі, а також наземні ракетні комплекси для стеження за рухом повітряних і морських суден НВАК. Уряд Тайваню засудив ці військові маневри як ірраціональні провокації, що загрожують миру і стабільності.
З критикою останніх навчань НВАК поблизу Тайваню виступили, зокрема, Сполучені Штати Америки. У Держдепартаменті висловили серйозну стурбованість, заявивши про загрозу таких дій регіональною ескалацією, а в Пентагоні назвали їх безвідповідальним і непропорційним кроком та принагідно наголосили на впевненості у своїх силах в Індо-Тихоокеанському регіоні для стримування Китаю.
На навчаннях поблизу Тайваню китайські військові не приховують, що проводять репетицію нападу на острів. Подібні маневри украй небезпечні, бо немає впевненості, що це саме тренування, а не реальна атака.
ЧИННИКИ СТРИМУВАННЯ ВІЙНИ В ТАЙВАНСЬКІЙ ПРОТОЦІ
Відповідь на найголовніше питання: чи можлива війна в Тайванській протоці і, якщо так, то коли полум’я може спалахнути, постало більш гостро з початком повномасштабного російського вторгнення в Україну. На Тайвані, у США та в низці країн Азії виникли побоювання, що Пекін може наслідувати приклад Москви і провести власну «СВО» (спеціальну військову операцію, як росіяни називають геноцидну війну проти українців) для остаточного розв’язання тайванської проблеми.
Та бліцкриг в Україні Москві не вдався, війна стала затяжним протистоянням, кінця якому досі не видно. Натомість дуже чітко проявляються наслідки незаконної агресії для країни-агресорки у вигляді наростального тиску санкцій, політичної ізоляції її керівництва, поглиблення структурних проблем в економіці та, зрештою, погіршення соціально-економічної ситуації та життя населення.
Зрозуміло, що така перспектива не може приваблювати очільників Китаю і, до певної міри, є стримувальним від війни чинником. Пріоритетом уряду КНР у найближчій перспективі залишатиметься відновлення економічної активності у країні й забезпечення внутрішньої соціальної стабільності.
Водночас головними торговими партнерами КНР усе ще є Сполучені Штати Америки (товарообіг у 2023-му – $664,5 млрд) та Європейський Союз ($782,9 млрд), конкуренти, заміни яким Китай наразі знайти не може. Якщо вони в разі потенційного нападу Китаю на Тайвань діятимуть подібно до російського кейсу, що наразі не спричинює в Пекіна сумніву, наслідки для китайців будуть набагато критичнішими.
Саме висока вартість потенційної агресії, а не взяті на папері зобов’язання не нападати, як виявилося, є першим і найкращим засобом стримування апетитів тих, хто мріє про імперію. Китаю, чия економіка переживає складні часи, не потрібен Тайвань ціною величезних економічних збитків для материка, тому найближчими роками його армія, найімовірніше, далі репетируватиме атаку і брязкатиме зброєю на порозі острова, але межі збройного конфлікту не перетинатиме.
Ще одним важливим елементом стримування війни в Тайванській протоці є збереження материком і островом «статус-кво». Тобто ситуації невизначеності, коли, згідно з принципом одного Китаю, якого дотримуються майже всі країни світу, Тайвань формально вважається частиною Китаю, але існує як окреме державне утворення, і для зв’язків із ним Пекін не потрібен.
Режим «статус-кво» у Тайванській протоці передбачає, що Китай утримується від спроб силою установити контроль над островом, або, за китайською риторикою, «возз’єднати» його з материком, а адміністрація острова не вдається до спроб проголосити незалежність Тайваню. Останнє важливо тому, що в основоположних документах і доктринах КНР, зокрема і в її конституції, містяться чіткі положення про те, що проголошення Тайванем незалежності означає початок Пекіном війни й напад на острів «для захисту територіальної цілісності й суверенітету Китаю».
Такий «статус-кво» схвалюють більшість країн світу і, що важливо для Тайбея, Сполучені Штати Америки. Вашингтон обіцяє острову допомогти відбити напад НВАК і для цього передає його силам оборони озброєння та утримує на військових базах у регіоні військові контингенти. Та це якщо умовну рівновагу порушить Китай і атакуватиме першим. Якщо ж військова операція Пекіна стане наслідком спроби керівництва Тайваню заявити про його незалежність, США на допомогу можуть і не прийти.
Інших надійних важелів стримування Китаю і захисту тайванців немає. Якийсь час вважалося, що від нападу Пекін утримуватиме ризик завдати шкоди сектору виробництва на острові напівпровідникових мікросхем. Проте останнім часом місцеві фахівці дійшли висновку, що це ілюзія, заводи, де виробляють до 90% передових чипів у світі, не зупинять лідерів Китаю від рішення взяти острів під контроль.
Пекін також не дуже зважатиме на тайванські сили оборони. Так, вони можуть чинити опір, завдати втрат китайським військам, однак потенціали материка й острова не зіставні, і самотужки протистояти він не здатний. Досвід спротиву України російській агресії, який дуже ретельно вивчають на Тайвані, чітко доводить життєво важливу роль союзників і партнерів для захисту від переважального за всіма параметрами агресора.
І насамкінець про чинник 2027 року, до якого, за даними США, лідер Китаю Сі Цзіньпін наказав армії бути готовою здійснити вторгнення на Тайвань. Поза сумнівом, легковажити загрозами не можна, а потрібно посилювати важелі стримування, аби запобігти катастрофічному сценарієві. Перемога України у війні з Росією і притягнення країни-агресорки до відповідальності згідно з міжнародними правилами стане потужним запобіжником від нових війн, зокрема й у Тайванській протоці.
Володимир Сидоренко, Пекін
Перше фото: Getty Images