На Україну насувається нова хвиля дестабілізації – спровокованої ззовні внутрішньої турбулентності в усіх сферах
Сьогодні суспільство стурбоване публікаціями про незвичайну воєнну активність Росії поблизу кордонів з Україною, а експерти намагаються надати більш-менш адекватні оцінки таким діям Кремля і відповісти на питання: «Невже В.Путін наважиться на відкрите вторгнення?».
Аби відповісти на це питання, нам необхідно з’ясувати: «Чому саме зараз відбувається ескалація?». Адже ще наприкінці минулого року ми всі бачили певний прогрес у просуванні мирних ініціатив президента В.Зеленського і говорили про основний результат – збереження життів. То що пішло не так?
До останнього часу ключовою для Росії та її політичного істеблішменту була проблема спадкоємності – персоналії, котра отримає владу після того, як В.Путін піде. Зрештою, В.Путін не зміг піти і питання було вирішено у нехитрий спосіб через механізм обнуління президентських термінів. Однак у середовищі російських еліт це на певний час спровокувало загострення протистояння (конкуренція між т.зв. «баштами Кремля»), що проявилось у «зливах компромату». На хвилі обурення росіян масштабами розкрадання державних коштів і свавіллям чиновників – у країні зростав протестний рух (отруєння й арешт Навального, протести в Хабаровську та інші локальні акції непокори). Внаслідок цього протягом першої половини 2021 року Росія, де-факто, проходила через кризу.
У часі це збіглось із зовнішньополітичними ускладненнями на тлі приходу до влади в США Дж.Байдена та російських очікувань, що політика нової американської Адміністрації стосовно Росії буде більш жорсткою, а для реалізації проєкту «Північний потік-2» виникнуть непереборні ускладнення. У пошуках «асиметричної відповіді» В.Путін обрав демонстрацію військової сили, що світ спостерігав у березні-квітні 2021 року.
Але вже на початок червня ситуація змінилася – протестний рух зійшов нанівець, відбулась остаточна «перемога» над Навальним, пройшла Женевська зустріч Путін–Байден (16.06.2021). Нервозність зменшилась і російське керівництво одразу використало цю нагоду для озвучення постулатів своєї зовнішньої політики. Одне за одним виходили статті/інтерв’ю В.Путіна, Д.Медвєдєва, М.Патрушева, С.Наришкіна та С.Лаврова.
Йдеться про такі матеріали:
● В.Путін: «Об историческом единстве русских и украинцев» від 12.07.2021 р.; виступ на пленарному засіданні міжнародного форуму «Російський енергетичний тиждень»; інтерв’ю телеканалу CNBC 13.10.2021 р.; виступ на засіданні дискусійного клубу «Валдай» 21.10.2021 р.;
● Д.Медвєдєв: стаття «Почему бессмысленны контакты с нынешним украинским руководством» від 11.10.2021 р.;
● С.Наришкін: інтерв’ю Д.Соловйову 01.08.2021 р., «Russia Today» 26.09.2021 р.;
● М.Патрушев: інтерв’ю виданню «Известия» (19.08.2021 р.), тижневику «Аргументи и факты» «Цепная реакция хаоса. О чуждых России союзах и ценностях» (21.09.2021 р.);
● С.Лавров: стаття «О праве, правах и правилах» від 28.06.2021 р., виступи під час VII Всесвітнього конгресу співвітчизників 15.10.2021 р. та Валдайського форуму 19.10.2021 р., інтерв’ю телеканалу «Россия 24» 01.11.2021 р.
Основу російського підходу становить озвучена В.Путіним на Валдаї (21.10.2021) ідея поміркованого консерватизму як найбільш розумного, на погляд російського керівництва, принципу відносин гравців в умовах триваючої зміни світоустрою. Але, по суті, такий консерватизм зводиться до ідеї перерозподілити світ (на кшталт Ялтинської конференції 2.0) на зони впливу між сильними перед загрозою світового хаосу. За такого підходу та з урахуванням російської візії, Україна, як і решта т.зв. «пострадянських» країн, беззастережно підпадають у зону виключного впливу Росії. У такому випадку воля народів (українського, білоруського чи казахстанського) вже не має значення, адже право вирішувати належить виключно «сильним світу», котрі дотримуються принципу «переможців не судять».
Власне, принцип «переможців не судять» Росія протестувала в Чечні, Грузії та здійснивши спробу анексії АР Крим.
Російські війська під час захоплення Криму
У такій російській ідеалістичній картинці нового світу найбільш подразливим чинником якраз і є Україна, котра протягом багатьох років є перешкодою для Росії на шляху розв’язання своїх завдань, і через яку, в трактовці Кремля, «у РФ погіршились відносини з Заходом». Такому сприйняттю сприяла також активна зовнішня політика України, у т.ч. з просування «Кримської платформи».
А як режим Путіна бачить шляхи усунення «перешкоди на ім’я Україна»?
Сучасне керівництво Росії вважає своєю місією відновлення території «історичної Росії» у межах принаймні її ядра, як його бачив О.Солженіцин («Как нам обустроить Россию»), становлення російського суперетносу в рамках теорії пасіонарності Л.Гумільова, забезпечення домінування русофільства та месіанства великорусского народу в баченні М.Бердяєва («Судьба России») та І.Ільїна.
Екзистенціалізм даного підходу нинішньої російської влади ми побачили у висуванні наративу «Крим наш» і подальшої штучної підтримки «ейфорії» в російському суспільстві з приводу «собирателя земель русских».
Путін не молодшає, його час спливає, а російські ресурси не є безмежними. Все це наближає момент, коли Москва може поставити питання ребром: «зараз або ніколи».
Вартою уваги в цьому контексті є цитата М.Бердяєва про війну: «Война может принести России великие блага, не материальные только, но и духовные блага. Она пробуждает глубокое чувство народного, национального единства, преодолевает внутренний раздор и вражду, мелкие счеты партий, выявляет лик России, кует мужественный дух. Война изобличает ложь жизни, сбрасывает покровы, свергает фальшивые святыни. Она – великая проявительница».
Додатковим стимулом для Кремля більш активно діяти на «українському фронті» є потреба негайно переключити увагу росіян від обговорення провалів Росії у боротьбі з пандемією коронавірусу (в результаті чого російська влада втрачає підтримку росіян і міжнародний авторитет) на обговорення успіхів російського керівництва на зовнішній арені.
Саме тому на Україну насувається нова хвиля дестабілізації, а якщо точніше – спровокованої ззовні внутрішньої турбулентності в усіх сферах. Це передбачатиме:
► енергетичну кризу за усіма складовими. Росія вже поступово обрізає транзитний потенціал України, звужує можливості реверсного постачання в Україну газу та блокує доступ до альтернативних джерел блакитного палива. З листопада Москва блокує експорт енергетичного вугілля в Україну та під надуманими приводами перешкоджає його поставкам з Казахстану (не надає напіввагони, розсортировує ешелони тощо). Кремль дозволив постачання електроенергії з Білорусі, але в незначних обсягах та у найбільш кризовий момент може спровокувати блекаут і віяльні відключення електроенергії;
► антиковідні протести. Вже зараз через соціальні мережі, підконтрольні медіа та агентів впливу російські спецслужби намагаються підірвати довіру до вакцинації, а дії української влади в рамках боротьби з пандемією позиціонують як наступ на права людини, закликають добиватися послаблень шляхом масових протестів;
► масштабну дискредитацію українських можновладців за різними звинуваченнями: потрапляння під тотальний контроль Заходу, причетність до корупційної діяльності та навіть приналежність до агентури російських спецслужб;
► підбурення праворадикальних сил на активну боротьбу (у т.ч. протестну й вуличну) з «внутрішньою окупацією» (масові спекуляції на поточних проблемах, позиціонування їх як результат некомпетентності української влади і нехтування нею національними інтересами держави), а також нагнітання істерії навколо нібито неминучого державного перевороту в Україні вже у першому півріччі 2022 року;
► використання військової сили. Реальне залучення ЗС РФ можливе, скоріше за все, лише після того, як буде створена загальна картинка тотальної дестабілізації та запущені процеси фрагментації України. З іншого боку, постійні військові маневри поблизу кордонів України та загроза проведення наступальних операцій (локальних, масштабних, у т.ч. з використанням території Білорусі) поступово перетворюються на інструмент постійної підтримки атмосфери нервозності в Україні. При цьому межа між шантажем загрозою наступу та реальною підготовкою до нього розмивається, а привід для військової агресії може бути знайдений у будь-який момент;
► маніпулювання безпековою ситуацією на лінії зіткнення (контролюючи 1-й та 2-й АК, російська сторона має цілий арсенал механізмів для того, щоб керувати рівнем ескалації). При цьому РФ штучно підживлює конфлікт на Сході України, постачаючи зброю, фінансуючи ТОТ у ДЛО та здійснюючи пряме управління маріонетковими окупаційними адміністраціями;
► розігрування карти російських громадян на ТОТ у ДЛО (триває масова «добровільно-примусова» роздача російських паспортів мешканцям ТОТ у ДЛО всупереч міжнародним зобов’язанням РФ), а також активна кампанія з позиціонування України як «держави-терориста».
Таким чином, формується тло для дестабілізації ситуації у Південних і Східних регіонах України, пік якої, за задумом російських «стратегів», може припадати або на листопад-грудень 2021 року (конвергенція енергетичних, пандемічних, соціально-політичних чинників, а також спокуса спровокувати «газовий колапс» в ЄС для прискорення сертифікації «Північного потоку-2»), або на лютий-квітень 2022 року (більш імовірний варіант, коли «точка кипіння» українців під впливом усіх гібридних дій РФ може бути найвищою).
Але ворог не пройде. Сьогоднішній потенціал України на порядок більший за той, що був на початку 2014 року. І йдеться не лише про рівень спроможності української армії і спецслужб України та їх готовність (у т.ч. морально-психологічну) до будь-якого розвитку подій (від проведення оборонних операцій до здійснення контратакуючого маневру). Беремо до уваги безпрецедентний на сьогодні рівень підтримки України з боку міжнародних партнерів. Власне це і продемонструвала реакція США і НАТО на факти нинішньої незвичної активності ЗС РФ у прикордонні з Україною.
Однак це у жодному разі не має бути приводом для самозаспокоєння. В Україні чітко розуміють: Кремль не залишить її в спокої, постійно випробовуватиме на міцність, шукатиме нові інструменти та важелі впливу в надії повернути її під свій вплив. Постійно оновлювана тактика російської сторони вимагає від України також шукати нові підходи до стримування агресора, зокрема у рамках т.зв. «розумної» сили. На тлі нинішньої відверто істеричної реакції Кремля на будь-які ініціативи і дії України щодо захисту свого суверенітету, нам варто дотримуватися принципу «менше криків – більше справи», що передбачає зведення до мінімуму гучних провокацій проти агресора, натомість зосередитись на реалізації практичних кроків з прискорення та підвищення ефективності реформ сектору безпеки й оборони, а також комплексної роботи (у взаємодії з партнерами) з усунення потенційних «слабких місць», котрі можуть стати об’єктом деструктивних зусиль Росії. Маємо втілити формулу співіснування з РФ, основою якої є засади Стратегії національної безпеки України: стримування, стійкість і взаємодія.
Руслан Демченко, перший заступник секретаря РНБО України
Фото з відкритих джерел