Ніхто не може повірити, що пройшовши найзапекліші бої на сході й полон у бойовиків «ДНР», він помер від зупинки серця. Хоч обіцяв прожити 111 років
Минуло 9 днів, як у Львові поховали ветерана АТО, одного з перших добровольців батальйону «Донбас» – 37-річного Юрія Досяка з позивним «Добрий». Він пройшов запеклі бої у 2014 році, вижив у Іловайському котлі й не зламався за чотири місяці у полоні ДНР-івських катівень. Здавалося б, тепер тільки жити і любити. І в нього на це були грандіозні плани… Поки не втрутилася важка хвороба – обширна двостороння пневмонія. Тиждень колишній військовий перебував у комі, під апаратом ШВЛ. Але лікування давало результат: аналізи покращилися, він поступово виходив із медичного сну… Рідні та друзі вже були впевнені: видряпається, ще не з такого вибирався. Але зранку 5 листопада серце чоловіка зупинилося.
З самого ранку Львів закутав туман, дуже рідко він буває таким густим у центрі міста. За кілька кроків не видно навіть храму Пресвятої Трійці, до якого на вранішню службу сходяться рідні, близькі, друзі та побратими Юрія Досяка, щоб знову згадати його веселу вдачу та вервичку добрих справ, які так неочікувано обірвалися.
Юрко за фахом був юристом, мав хорошу роботу й можливості кар’єрного росту. Проте як почався Майдан, не міг спокійно сидіти вдома і споглядати за подіями з телевізора, поїхав до Києва. А далі – анексія Криму, перші бойові дії на сході, початок війни… І він розумів, що не зможе спокійно жити у мирному Львові в той час, коли його держава потребує захисту. Досяк тричі приходив у військкомат, але його так і не взяли до армії, тому пішов добровольцем у батальйон «Донбас». Місяць вишколу в таборі – і скерування у найпекельніші точки України: Попасну, Мар’їнку, Лисичанськ, Іловайськ.
В одному з інтерв’ю чоловік розповідав, що людям, які не були там, на війні, важко передати почуття, що охоплюють. «Це суміш звитяги, страху, відчуття обов’язку, який ти виконуєш, відчуття того, що ти у правильному місці серед правильних людей. На війні можна побачити, якими є люди насправді. У найскладніших ситуаціях – стримані, спокійні люди часто виявляються неймовірно героїчними. І навпаки – ті, хто багато говорять, коли потрібно йти в бій, знаходять сто причин, щоб залишитись на базі», – розповідав Досяк. А яким же був він?
Після служби у храмі, всі, хто зібралися пом’янути Юрка Досяка, рушили до Личаківського цвинтаря. Тут, на полі почесних поховань – могила добровольця. Людей не дуже багато. Не так, як під час похоронів і прощальної панахиди у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла, тоді, 6 листопада, зібралися понад сто людей, які знали Юрія або були вдячні йому – це і друзі, й побратими, і влада, й громадськість…. А сьогодні – лише найрідніші, найближчі.
Мама, Галина Досяк притискає до грудей фотографію сина, ставить її під хрест на свіжій могилі, поміж живих квітів. За хвилину знову бере, притискає до серця… І плаче… Не може зупинити сльози, бо рана ця така глибока і така свіжа.
Галина Досяк
«Половину серця мого вмерло. Він ще, як був у лікарні, йому стало легше. Я прийшла – очі відкриті, я вірила, що ми його вилікуємо і все буде добре. І як припав до мене, каже: “Мамо, я вас люблю”, – і як почав мене цілувати… Я лікар, а його не могла врятувати. На жаль, – каже пані Галина. Їй важко говорити. Вона майже шепоче, але кожне слово – крик душі. – Мій син був дуже добрий, і йому позивний дали на війні «Добрий», бо дійсно він такий був. Він не міг довго гніватися, і так само на нього теж не міг ніхто тримати зла. Навіть, якщо щось він зробить, зразу перепрошував. Війна його, звичайно, змінила, так. Він мені казав: мамо, а як ви думаєте, цілу добу ходити і збирати трупи, кишки, голови, руки, ноги – як можна не змінитися? Але він був дуже добрий».
Мами завжди говорять тільки добре про своїх дітей, проте у випадку з Юрком Досяком ці слова можуть підтвердити усі.
«Чому в нього позивний «Добрий»? – перепитує побратим Юрія, теж доброволець батальйону «Донбас» Остап Проць («Бендер»). – Бо він ніколи не робив нічого поганого. Лише добре. Уявляєте? Юрко був завжди на позитиві. Навіть бувало, що там щось розказую про когось, а він зупиняє мене і каже: та ти не наганяй, то нормальний чувак. Він у всіх шукав лише позитивні моменти. Позивний «Добрий» йому підходив, 100%».
Остап Проць
Побратими переконують, що Юрій був прикладом для інших, у боях вражав своїм героїзмом, без фанатизму. А завдяки його легкій вдачі все здавалося зі сторони простим і природним. Його молодший брат Мирослав Досяк – ортопед-травматолог. Коли Юрко повідомив, що на війні бракує медиків, він не вагався і теж пішов на фронт за покликом брата. Але Іловайськ їх розділив на довгі чотири місяці.
Юрко з братом Мирославом
«Він своїм прикладом показав мені – що таке мужність і що таке відвага, – розповідає Мирослав. І пригадує один з моментів на війні: – Коли ми вже заїхали в Іловайськ, стало зрозуміло, що тут трагедія, і буде тільки гірше. Мені командир дав наказ вивозити поранених . Я казав йому: Юро, давай я поговорю з начальством, і тебе приставлять як охорону до колони, і ми поїдемо, таким чином вдасться звідси вибратися. Він теж розумів, що попереду велика небезпека. Але сказав “ні”, бо не може залишити свій підрозділ, своїх хлопців. Це той момент, який мене найбільше в ньому вразив. Я як лікар вивозив поранених і 200-х, думав що ще буде шанс повернутися і його переконати, але назад уже так і не заїхав. І Юра залишився там, не зрадив своїм принципам. Цим вчинком він продемонстрував, що дійсно був відважним воїном».
Пані Галина пригадує, що нещодавно, перед тим як син захворів, до нього приїжджав побратим із Києва і Юрко привів його познайомити з мамою, мовляв, це чоловік, який врятував йому життя. Матір здивувалася, а Юрій розповів, що коли виходили з Іловайського котла, він мав їхати у вантажній машині й вже там розмістися. А прибіг його друг і каже: «Добрий, ходи там є місце у джипі». І Юрко пересів. А коли їхали «зеленим» коридором, у цю вантажівку вдарив снаряд, із десятків людей живим лишився лише водій, та й той – із важкими пораненнями.
«І я завжди казала, що то Бог оберігає. Бо він з хати не виходив, щоб не помолитися і дитину свою так учив», – додає мама.
Завжди з вервичкою в руках та посмішкою на обличчі, таким Доброго пам’ятає і Богдан Качковський, боєць батальйону «Донбас» із позивним «Зуб». Вони з Юрком Досяком познайомилися ще під час вишколу в Петрівцях. Разом воювали і виходили з Іловайська.
«Уже після школи (в Іловайській школі закріпилися українські військові, зокрема й батальйону «Донбас», – авт.) Юрка не бачив, уже зустрілися на полі, коли нас узяли в полон. 30-31 серпня ми цілу добу ночували в полі, нам видали на чотирьох один сухпай і трохи бутильованої води. І до наступного вечора нас уже повезли в Донецьк, там загнали в підвал колишнього СБУ, бомбосховище. Спочатку було 120 чоловік, потім частину обміняли і десь до сотні лишилося», – розповідає Зуб.
Сім днів близькі не знали, що з їхніми рідними, де вони і чи живі. За словами Качинського, бойовики до добровольців ставилися з «особливою любов’ю». А оскільки вони з Досяком були ще й зі Львова, тобто «западенци», то могли побити без причини, хлопці витримували постійні приниження і нелюдські умови життя.
«У нас із Юрком були нари поруч, якщо то можна назвати нарами – така дошка з ДВП на залізній конструкції. Був момент на початку вересня, коли ми так вірили, що обміняють або відпустять: нас викликали в кабінет, і ми заповнювали анкети, але як виявилося – то все для того, щоб знати, хто є хто. Після того почалися жорстокі побиття і допити. Особливо били тих, хто був із «Донбасу», а потім приносили до нас у бомбосховище з поламаними руками, ногами, а ми, крім елементарної зеленки і йоду, там більше нічого не мали. Це був такий психологічний тиск і залякування. І мене так добряче потовкли, навіть не знаю, за що. Виводили групами по кілька чоловік, ставили обличчям до стінки і випускали пару свою. Але Юрко був молодець, позитивний завжди, не зламався. Мав віру і надію, молився на вервичці. Хоча там намагалися в Бога вірити навіть найбільш невіруючі», – пригадує Качковський те, що волів би забути назавжди.
Пізніше побратимів розділили. Качковського з групою полонених відправили відбудовувати Іловайськ, зі словами, що ви, мовляв, тут будете доти, поки не відновите Донбас, який зруйнували. Вони робили ремонти в приватному секторі, розчищали згарища під наглядом чеченців, від яких ніколи не знали чого чекати, бо отримати кулю в спину можна було будь-якої хвилини. Досяк ще з кількома десятками побратимів лишилися в Донецьку, їх перевели в архів колишнього СБУ, де не було жодного вікна, проте був умивальник і книги. Вони із Зубом зустрінуться вже на території України під час великого обміну полоненими.
А тим часом у Львові родина робила все можливе і неможливе, щоби повернути Юрка з полону. Пані Галина, разом із дружиною Юрка – Наталкою Гнатів шукали допомоги, де тільки могли: і в депутатів, і в церкви, і навіть у кримінальних авторитетів.
«Як він був у полоні, я казала: Боже, я нічого не хочу, тільки б він приїхав на українську землю», – пригадує ті дні мама. І розповідає, що на відео, яке зняли під час того, як полонених у Донецьку повантажили в машини, Юрій був дуже сумним, як ніколи.
«Я його пізніше питала: Юро, а що ти там такий сумний, голову опустив? А він каже: мамо, я вже думав, що мене знову завернуть, бо вже три рази мене мали звільняти, а біля самої брами, як блискавкою в серце: «Добрий, назад у камеру». Це був такий психологічний тиск. Його ніяк не хотіли звільняти. Той Захарченко казав йому постійно: «Ти чьо сюда припьорся? У тєбя во Львове – Європа». Він все за всіх знав. А син відповідав, що свою державу пішов захищати. І Юрко казав, що поки не переїхали на українську територію, був постійний страх, що знову завернуть».
Але таки не завернули. Львів зустрічав Юрка Досяка і його побратима Богдана Качковського морозцем 26 грудня. Ці двоє добровольців «Донбасу» були в полоні бойовиків 119 днів. Тоді на “Галицькому перехресті” зібралося чимало рідних, друзів, побратимів.
«Він не сподівався, що буде стільки людей. Вийшов, дивлюся – Боже, такий змарнілий, худий. Він 20 кг втратив у полоні. Я думала, що мені від радості серце трісне. Дружина його з дитиною чекали вдома, бо Наталка казала, що не витримає…» – каже крізь сльози мама Юрка.
Наталка Гнатів, дружина Юрка, яка пройшла з ним цей непростий шлях, розповідає, що за ці кілька днів, як чоловіка не стало, їй найбільше згадуються їхні перші зустрічі, зараз перечитує листи, які часто тоді лишали одне одному.
Юрко Досяк та Наталка Гнатів
«Він невиправний романтик і переконав мене, що він буде жити 111 років. І оскільки я старша за нього, він завжди казав, що я відійду перша. І я йому повірила. І була абсолютно спокійна. Він сказав: «Я вже все відбув, з нами більше нічого не станеться. Все погане ми вже пережили, тепер буде тільки добре», – розповідає Наталка.
І так би мало бути. Вони разом 11 років, мають доньку Ганнусю. Їй 8 років, така ж добрячка, як Юрко. Дитина важко переживає втрату батька, як і Наталка. Але тримаються обидві. Одна за одну і за чудові спогади.
«Для неї тато був ідолом, без перебільшення. Їй буде дуже тяжко. Намагаємося вчитися з тим жити, намагаюся більше позитиву вносити, наскільки мені зараз це вдається. Постійно повторюю, що тато хотів би бачити, як ми посміхаємося, бо він насправді людина-фестиваль. І саме тому, пам’ятаючи його таким, я не можу сісти – навзрид плакати і кричати, що життя для мене закінчилося. Не в його це стилі. Я просто не дозволяю собі. Плачу, звичайно, коли мала не бачить, і злощуся на нього – що ти утнув? У нього ще стільки було планів», – стримано розповідає дружина.
І не лише дружина, всі, хто оточував Юрка, вірили, що все погане вже позаду. У нього було стільки життєлюбства, планів, ідей і маса незавершених справ. Ще б кільканадцять десятків років…
Повернувшись із війни та полону, Добрий зрозумів, що вже не зможе працювати юристом, як раніше. Він вирішив допомагати ветеранам та їхнім сім’ям і більше часу приділяти близьким.
«Як він тільки повернувся, то вирішив, що буде займатися Центром допомоги ветеранам АТО, став ініціатором його створення при міській раді. Але керівником призначили іншу людину. Це був той час, коли держава почала вже виділяти якісь кошти ветеранам – і багато хто на цьому почав маніпулювати. Гроші не йшли на потреби людей, які мали травми, ПТРС, яким би реально була потрібна реабілітація, а так званим потрібним «ветеранам», які приїхали на день-два й оформили собі УБД», – розповідає друг Юрка, фотокореспондент Укрінформу та співавтор проєкту AfterIlovaisk Маркіян Лисейко.
Маркіян Лисейко
Швидше за все тоді Юрій Досяк ще краще зрозумів, що слід розраховувати лише на себе і на надійних людей, які поруч. У селі Репехові на Львівщині він розбудовує обійстя, де минуло його дитинство, аби відкрити реабілітаційний центр для бійців. А оскільки дуже любив Сковороду та його філософію, називає його «Благодарний Еродій», наголошуючи, що реабілітація тут буде відбуватися у жанрі “чудний глум у пошуках внутрішнього спокою людини”.
Будинок у селі Репехів
Реабілітація у Репехові передбачала спілкування побратимів, в основному з бальйону «Донбас», і однодумців, людей, які пройшли війну і яких не зовсім розуміють у цивільному житті. Разом працювали на пасіці, в саду, в полі, над розбудовою маєтку. У планах Юрка було відкрити тут ферму, сироварню, вудильню, засаджувати поля часником, шпарагою. Минулого року придбав тракторець, і як кажуть друзі – дуже тим тішився.
«Він планував збільшувати об’єми насаджень, щоб уже не в сотках, а в гектарах. Він не сидів спокійно, хоч був юристом, але займався тим, що ближче до душі. Йому дійсно допомагала ця справа. Складно пояснити тим людям, які не були на війні, коли ти бачив її на власні очі без прикрас, втрачав друзів, сидів зі львівською пропискою в підвалах «ДНР» і говорив виключно українською, бо не знав російської і не мав потреби її вчити, як і я. Людям, які того не відчули, на словах не поясниш, як може бути всередині, в душі, коли ти починаєш більше цінувати не якісь меркантильні речі, а світ внутрішнього збагачення, більше часу приділяєш собі, дитині, родині, бо розумієш, що життя не вічне, воно може неждано-негадано закінчитися», – розповідає Лисейко. І додає, що так і не встигли записати Юркову історію для проєкту AfterIlovaisk, він усе відкладав на потім, казав, що не на часі.
Артем Князьков на псевдо «Стаф» після війни на сході мав важкі наслідки. З Юрком Досяком він познайомився вже у Львові.
«Мене в один час Юрко дуже підтримав, у мене був ПТРС, забрали на Кульпарківську (Львівська психіатрична лікарня – авт.), у мене був реально нервовий зрив. Юра найперший, пам’ятаю, тоді зайшов до мене в палату і каже: «Як ти там, братушаня?» І потім я почав їздити в Репехів. Коли туди їздили, ми відволікалися, голова була зайнята іншим – роботою, новими ідеями, і ти вже не поринав у нав’язливі спогади. Ми при нагоді могли там лишитися на 3-4 дні. І просто жили, як у селі. Ранок, щось поробили, перекусили, а далі – хтось дрова рубає, хтось на поле, хтось ремонтом займається. Він був від того центру просто в захваті. І ми теж», – із сумом у голосі каже Князьков, розуміючи, що без Юрка вже того не буде.
«Юрко Досяк не хотів би, щоб ми сумували, – каже Остап Проць, – Ми це зрозуміли ще під час похорону. Вже на самому цвинтарі включили, як завжди, найжалібнішу військову пісню – «Пливе кача». Звукорежисер, якщо того дядька можна так назвати, десь щось завтикав – і після цієї жалібної на весь цвинтар заграла весела музичка. Це нас усміхнуло. Бо Доброму це би сподобалося. Ми навіть жартували, що то він увімкнув. Це здалося більш очевидним, ніж випадковим».
Людмила Гринюк, Львів
Фото Маркіяна Лисейка та з відкритих джерел