Прикордонник «Тихий» розповів, як вони з побратимами понад три доби витягували пораненого з-під носа у ворога
Зі штаб-сержантом Миколою Васильєвим на позивний «Тихий» ми спілкуємося в Мукачеві. «Золотий хрест» – нагороду ЗСУ, яку дають рядовим і сержантам за проявлену мужність та героїзм, – він отримав півтора року тому. Його розповідь про ту евакуацію – справжній екшн.
ПІТИ НА ВІЙНУ ЗМУСИЛА СОВІСТЬ
Микола родом із Кривого Рогу, на Закарпаття потрапив строковиком в 2017-му.
– Тоді, – каже, – якраз був період, коли вісім років призову не було. Ми стали першими, кого знову почали брати на строкову службу. Нам спочатку обіцяли, що служитимемо недалеко від дому, кілометрів за 200–300. Ми мріяли про Одесу чи Миколаїв, хотілося ближче до моря. Але командування оголосило, мов, їдете на Закарпаття. Згодом зустрів тут майбутню дружину, підписав контракт і залишився жити й служити в Хустському районі на румунському кордоні.
На момент повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го «Тихий» вже мав трьох доньок.
– Мав право залишитися вдома й не йти на війну, та відчував, що не можу сидіти осторонь. Дивився, як побратими постійно їздять на ротації, і мені ставало ніяково перед ними. В якийсь момент вирішив іти служити зі своїми хлопцями. Так підказувала вчинити совість, – каже військовий.
Спочатку підрозділ перебував на Рівненщині, під білоруським кордоном, а згодом їх перекинули на Харківщину, під Вовчанськ.
– Потрапили якраз на російський наступ 2024-го. Ми стояли безпосередньо на лінії кордону з Росією. Ніхто не очікував такого масштабного тиску з їхнього боку, думали, просто триматимемо позиції. Але 9 травня почалося пекло: масовані обстріли, техніка, жива сила… Ми прийняли перший бій і далі відходили все ближче до міста. Згодом там почалися вуличні бої.
«БОЙОВА ТАЧКА» ТА ЇЇ «ПАСАЖИРИ»
«Тихого» призначили до евакуаційної групи.
– Я проходив курси санінструкторів – цього виявилося достатньо. Міг надати першу домедичну допомогу, але загалом від нас вимагалося витягти «трьохсотого» і донести з червоної зони до точки евакуації. Нас у групі було четверо. Бойового медика з нами не було, водія теж – тож ми носили поранених буквально на руках. Згодом знайшли для цього у місцевих мешканців звичайну тачку. Назвали її, авжеж, «бойова тачка». Вона нам дуже помагала: тягти людину на ношах 4-5 км під постійними обстрілами нереально важко. До тачки ми навчилися прив’язувати ременями носилки з двома пораненими, і так бігали вулицями Вовчанська до точки евакуації, – каже «Тихий».
До речі, його позивний – іронічний, Микола його отримав за те, що в стресових ситуаціях сильно кричав на хлопців. «Тихим» він ставав, коли група отримувала важке завдання і ніхто не хотів висуватися. Каже, що йому дали двох «бусифікованих дідів».
– То були старші вже чоловіки, під 60 років, любили «вживати». От із ними я був «тихим». Особливо волав, коли один із них мав вести нашу групу, йому дали «Кропиву» (планшет із картами та системою координації дій різних підрозділів, – ред.), а він каже: а покажіть, як воно там включається, – пригадує військовий.
Микола ділиться, що перший досвід евакуації пораненого був у нього найважчим.
– Хлопець із мого підрозділу помер у мене на руках. Вони мали міняти групу, висунулися, але навіть до позицій не дійшли: накрило ворожою артою. Ми отримали інформацію про поранених. Добиралися до них майже добу – поміж дронами та «Градами». На жаль, допомоги від суміжників було недостатньо, час було втрачено, ми надто пізно до них дісталися – а ще ж треба було вибиратися… У того хлопця були важкі поранення ніг, пневмоторакс… Його серце просто не витримало, – Микола на мить замовкає.
– Але трьох інших ми тоді змогли витягнути, – додає він.
ПРИНЦИП «ЗАБИРАЄМО ВСІХ»
«Тихий» був принциповим і намагався завжди виносити і загиблих, і побратимів, що помирали під час евакуації, хай тягти їх було важко, бо росіяни крили вогнем.
– Командування іноді давало наказ залишати загиблих, мовляв, заберете потім, коли трохи стихне. Але я завжди наполягав: повернутися додому мають усі. Казав хлопцям: ми не знаємо, коли самі опинимося на їхньому місці. Для мене найстрашнішим було уявити, що чиїсь батьки чи дружина, діти будуть чекати й сподіватися свого воїна додому, не знаючи, де тіло. Тому ми витягували і 300-х, і 200-х. У мене самого дружина, діти – я ставив себе на місце того загиблого. Найбільше у світі хотів би, аби мене не залишили на позиції, забрали тіло та передали рідним.
Хоча Микола визнає: це часто було ризиковано для нього й хлопців із його групи.
БУДИНОК «СКЛАЛИ» УДАРАМИ АВІАЦІЇ
Про евакуацію, за яку отримав «Золотий хрест», «Тихий» розповідає таке.
– Ми висунулися на позицію, яку наші, прикордонники, тримали із суміжниками. Там шістьох хлопців група москалів закидала гранатами. Вижив лише один, у нього були перебиті ноги. Наклав турнікети і три доби сидів просто під носом у ворогів. Я попросив на цю евакуацію замінити моїх «дідів» молодими хлопцями – треба було швидко орієнтуватися й багато бігати.
Дісталися позиції. Загиблі були засипані землею. Поранений був не з прикордонників – суміжник. Важив 110 кг. Витягували з позиції під вогневим прикриттям – там ворог був менше ніж за сто метрів, але вони нас не засікли одразу й не переслідували. Почали крити, коли ми вже відбігли з «трьохсотим» трохи далі.
Зупинилися перепочити на точці – і по мені скинули ВОГ, влучило за пару метрів. Сказав хлопцям, мов, ноги в зуби, беремо «трьохсотого» і газу звідси. Добігли з ним до багатоповерхівок, встигли забігти в один із під’їздів – і по будинку почали працювати усім, чим тільки можна. Арта, авіація… Єдине, що нам пощастило – вони помилилися під’їздом, скинули КАБ на сусідній з нами.
Ми сиділи в своєму сховку до ночі, а об 11-й годині вирішили ризикнути. Я вийшов першим – і по мені вдарили з міномета. Я не відчув прильоту, лише побачив спалах перед очима. Мене відкинуло і засипало цеглою. Я втратив свідомість, очуняв уже без шолома і почав відстрілюватися, бо думав, що нас штурмують. Хлопці мене відтягнули назад за плечі. Сказали, що був переліт і мені пощастило.
Після удару ми таки встигли перебігти в інший будинок – а москалі почали гатили по тому, де думали, що ми сидимо, з літака. Вони той будинок «склали» на наших очах. Жахливе видовище.
– Думали, що вас там група чоловік в 20? – запитую.
– Та ні. Вони не шкодували цього всього і на нас чотирьох. У них того «добра» багато…
ТІЛО НА АДРЕНАЛІНІ ТВОРИТЬ ДИВА
Група «Тихого» з пораненим вийшла з Вовчанська під ранок. Їм удалося дістатися околиці – дійшли до точки евакуації, де вже була приготована «бойова тачка», завантажили свого «трьохсотого» і так дісталися річки. На той момент евакуація тривала уже понад дві доби. Загалом групі треба було пройти 7,2 км.
– Був туман, та попри це на річці вони нас таки засікли. Почався обстріл з мінометів та РСЗВ. Я час від часу втрачав свідомість – давалися взнаки наслідки того удару міною. Це вже потім я дізнався, що в мене тоді стався інсульт. Хлопці розказували, що бачили, як я то падаю, то встаю. Також часом відмовляла ліва сторона. Але поблював, покашляв – і вставав, бо треба бігти далі. На адреналіні людське тіло творить дива…
Там, на річці одного з наших хлопчиків почала рвати паніка. Він не міг більше нести пораненого, але тягти ще й його ми б не змогли. Я йому сказав іти вперед. Нам лишалося щось біля двох кілометрів, треба було в ранковому тумані перейти поле від річки до наших позицій. І тут нас засікли артилеристи.
Два міномети працювали по нас 40 хвилин. Нас накривало то землею, то водою. Треба було просто лежати і молитися, аби не попало… Ніколи цього не забуду: лежиш і думаєш, що от зараз снаряд ляже між нами – і все, нас нема. Але Боженька вберіг.
Микола каже, що як стих обстріл, він пішов шукати того хлопчину, який запанікував і першим побіг. Знайшов. Натрапив тим часом на ще одного пораненого бійця: він лежав з турнікетом понад добу, під час обстрілу йому в ногу потрапила скалка з дерева, якраз у вену.
– Коли міномет стих, ми побігли через поле з нашим «трьохсотим». Дотягнули його, віддали на евакуацію. Я сказав, що вертаюся через поле ще за тим пораненим бійцем зі скалкою в нозі. Хлопці відмовляли, бо в мене вже ліве око почало косити, смикало мене. Але я взяв ту тачку і пішов за ним, та й вони зі мною.
Хлопця таки евакуювали – але час для його порятунку, на жаль, був втрачений: він помер у лікарні…
– Найбільш прикро, що того пораненого чоловіка, вагою 110 кг, якого ми витягували понад три доби, медики теж не врятували. На стабпункті при ампутації у нього не витримало серце. Коли я про це дізнався, сказав, що більше на жодну евакуацію не піду. Це дуже важко пережити…
Ну та й, власне, каже Микола, його після цієї евакуації самого також евакуювали.
– Поклали в шпиталь – у мене, як виявилося, стався інсульт. Прокапали, відлежав своє у Полтаві та Харкові. Після шпиталю за цю евакуацію мені дали «Золотий хрест».
ПІВТОРА МІСЯЦЯ В «ЯМІ»
Утім, після лікування у Миколи був ще досвід затяжного перебування на позиції: у 2025-му він провів 45 діб у «ямі» в Серебрянському лісі на Луганщині.
– Після госпіталів та відпустки я повернувся в стрій. Цього разу це був Серебрянський ліс під Білогорівкою. Наші позиції від ворожих знаходилися за 150 м, ми були майже в оточенні. Позиція була настільки вузька, що залізти туди можна було тільки знявши броню. Зв'язку немає, вийти неможливо. Пили талий сніг, а коли він зійшов – фільтрували воду з колодязя, який викопали неподалік від бліндажа. По воду треба було ходити, найчастіше це робив я – решта троє хлопців боялися вилізати. Дехто настільки, що відвикав від денного світла. Їжу іноді скидали дроном, але бувало, що по кілька тижнів нічого не було.
Микола каже: заходили на позиції, коли ще лежав сніг, а як виходили в травні – ліс уже був зелений.
– Власне, ми би залишатися там довше, аніж 45 діб. «Пощастило» – один із наших бійців наступив на «пелюстку» і йому відірвало ногу. Знову евакуація, робили це самі. Як командир відділення я на позицію перший заходив і перший виходив. Бігти було порівняно недалеко – до 2 кілометрів. Винесли його і назад повернулися. А після того був скид, і мене знову контузило – засипало трошки землею, але наклалося на той перший інсульт, мені стало погано після повторного удару по голові. І вже я звідти вийшов.
Згадує – бували випадки, коли росіяни підходили впритул до бліндажа й кричали: «Есть кто живой?»
– Один такий ледь не закинув нам гранату, але ми встигли відкрити вогонь першими. Він утік, навіть гранату свою залишив. Я ще жартував тоді: «О, гуманітарна допомога від москалів». Був іще один москалик – пішов по воду і заблукав, прийшов до нас із пляшками води. Його ми взяли в полон, – розповідає Микола.
Зараз він продовжує службу як інструктор в ДПСУ – їздить на БЗВП в навчальні центри, ділиться досвідом з новобранцями. Також має ще багато роботи зі здоров’ям: «Тихий» не бачить на ліве око, часом відчуває наслідки двох інсультів. Зате совість чиста.
Військовий не шкодує про свій вибір. Каже: головний його досвід – що вижив й витяг стільки людей, скільки зміг.
Тетяна Когутич, Мукачево
Фото Мукачівського прикордонзагону ДПСУ та з архіву М.Васильєва