Володимир Мальков після поранення не може повернутися на фронт, але працює у військкоматі
Володимир Мальков у Збройних силах України з липня 2022 року. Він потрапив до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний яр». На Донеччині був поранений і вже не може виконувати бойові завдання. Однак уважає, що повертатися до цивільного життя зарано. Чому не хоче йти з армії, відповів кореспондентам Укрінформу.
«ЗВІДКИ РОДОМ?» – ПОГАНЕ ЗАПИТАННЯ
Про себе Мальков «доповідає» стисло: мобілізували, служив у 93-й водієм-радіотелефоністом, воював на Донеччині, тоді – осколкове поранення і госпіталь: один, другий…
Має ліричний чи, пак, ласкавий позивний – «Мілий», який йому дали ще під час армійської служби в юності. Чоловік вирішив його залишити, хоч побратими й жартували, що він уже застарий для такого «імені».
На запитання, звідки він родом, військовий зітхає: «Ех, дарма спитали. Погане запитання… Я з Росії». З гіркою усмішкою додає: «З Бєлгородської області».
У 1985-му Мальков приїхав до Харкова на навчання. Закінчив політехнічний інститут, здобувши кваліфікацію «інженер-механік-дослідник». Потім відслужив у армії та остаточно вирішив залишатися в Україні назавжди. Має дорослих дітей. Дружину та літню тещу відправив за кордон.
«Матері дружини 84 роки, потрібен догляд і спокій. Вони в Німеччині. Тож мені служити морально дещо легше, бо знаю, що близькі в безпеці», – зазначає Мальков.
Важке поранення ноги він отримав на Донеччині.
«Населений пункт не називатиму. Ми пішли на зачистку – і нас зустріли вогнем. Над головами повисли дрони. Але завдяки тому, що нас добре навчали, як діяти в такій ситуації, всі вийшли живими, були лише 300-ті», – наголошує Володимир.
До повномасштабного вторгнення він працював механіком на заводі металоконструкцій. Упевнений, що без роботи в цивільному житті не залишиться, уже має пропозицію від одного з підприємств оборонного комплексу. Однак із армією прощатися не поспішає.
«Бігати, звісно, я вже не можу, перебите сухожилля. Але руки автомат ще тримають. Якщо мене залишать, то служитиму до перемоги. А скажуть: усе, більше користі від тебе нема ніякої, – тоді без будь-яких образ – демобілізація», – усміхається Володимир.
Запевняє: у тому, що буде велика війна, не сумнівався.
«Росія – країна агресивна. В них на кожне покоління по війні. Афганська, дві чеченські… Це все було передбачувано. Якщо ми їх не зупинимо, ніхто не зупинить… Цивільним, які думають, що “хтось для війни, а хтось ні”, хочу сказати, що страшно всім абсолютно. Але треба йти вперед, і наші хлопці йдуть», – каже Мальков.
ЗВИК ДО «УРАЛІВ», АЛЕ ПЕРЕСІВ НА «СМАРТ»
Нещодавно військовий отримав від волонтерів селища Покотилівки, що в передмісті Харкова, переобладнаний під ручне керування «смарт». Автомобіль віддали безкоштовно благодійники з німецького міста Оснабрюка.
«Передаємо в користування Володимирові Михайловичу, з усіма документами», – говорить голова благодійної організації Павло Собчук.
На переобладнання машини пішло більше 30 тис. грн. Результатом усі причетні задоволені.
Для покотилівців, які приїхали передавати авто наче великою родиною, «смарт» – лише один із «проєктів». З перших днів повномасштабного вторгнення біля 30 мешканців селища об’єдналися та активно волонтерять: розвозять продукти для цивільних і військових, також робили буржуйки для фронту, закупляли різноманітні речі, яких потребували українські захисники.
«Наші “сусіди” вважають, що вони маленькі люди, не цікавляться політикою, а політика в них дорівнює всьому, що їх особисто не стосується. І мільйони повторювали й повторюють: “Від мене нічого не залежить”. А воно залежить. Ми це доводимо. Звичайні українці і звичайні німці поєднали свої зусилля й отримали результат», – зауважує волонтерка Світлана Ревуцька, коли ключі від машини опиняються в руках Володимира.
З невеликим зусиллям Мальков сідає за кермо. Це маленьке авто спростить для нього щоденну дорогу на службу та допоможе виконувати робочі завдання.
«Є питання забезпечення та логістики. Буває, потрібно обід відвезти хлопцям, забрати продукти, відправити документи. Для міського середовища ця машинка прекрасно підходить. Хоча я вже був звик до “уралів”», – сміється «Мілий».
Оцінюючи перехід від фронтових завдань до служби у військкоматі, він наголошує: хоч де, усе залежить від керівників.
«У мене був ротний “Юджин”. Коли ставало тяжко, він моментально з’являвся на позиціях. Командир класний. Я йому дуже вдячний. І тут теж вдячний командирам за навчання, за ставлення», – зазначає Мальков.
Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського