Боєць, який брав участь у миротворчих операціях, ніколи не міг подумати, що захищатиме свою країну
Українські військові мають справу з ворогом, який упродовж багатьох років готувався до цієї війни і швидко вчиться. Перемогти його можна, але за умови, що є вмотивоване військо та необмежена кількість зброї.
(НЕ) ОБМЕЖЕНО ПРИДАТНИЙ
Снайпер, який брав участь в українській миротворчій місії в Іраку, що називають наймасштабнішою за всю історію незалежності нашої країни, тепер боронить рідну землю на Запорізькому напрямку. Він має лише одне здорове око, бо колись отримав серйозну травму. Та, попри це, навіть не думав заховатись чи «відкосити» від служби. Ба більше, не раз оббивав пороги військкомату. У 2014 році до війська його не взяли, сказали, що «непридатний», але у 2022-му він спочатку допомагав як волонтер, а з 24 квітня все ж потрапив на фронт як військовий.
«Варшава»
Із Русланом, який має позивний «Варшава», фотокор Укрінформу познайомився під час планових занять, на яких військові підвищують свої професійні навички. Руслан – боєць окремого зенітно-кулеметного батальйону. Ці підрозділи знищують цілі (здебільшого – безпілотники) на відстані до півтори тисячі метрів за допомогою крупнокаліберного кулемета Browning.
Тепер «Варшава» проходить ВЛК, та все ж має бути демобілізований.
— Я не така людина, щоб розповідати про себе. Служив, та й служив, – говорить, соромлячись, Руслан.
Він бʼє окупанта на Запорізькому напрямку від самого початку вторгнення. Каже, що ворог встиг тут добряче окопатися. Точніше, у росіян, на жаль, було достатньо часу, щоб це зробити й підготуватися до довгої війни.
Спочатку «Варшава» у складі тактичної групи за допомогою дронів, кулеметів та мінометів знищував особовий склад та техніку противника. Також виконував завдання як снайпер. Потім був інструктором і навчав бійців базової підготовки. Останні півтора місяця він боронить повітряний простір у складі кулеметного батальйону,
— Усі, хто були в армії, вміють стріляти з кулемета. Одні стріляють по землі, а інші – по небу. Тож займаємось тим, що боронимо повітря. Ми – на кшталт ППО, їздимо та «вичисляємо» ворожі БпЛА, «шахеди» та збиваємо їх. Стараємось то робити, – каже боєць.
Він не хоче розповідати, які завдання вважає складними, чи згадувати окремі випадки. Каже лише, що снайпером насправді бути важко.
— Більшість бачить у цьому романтику, але насправді це – великий труд. Зимою найважче, бо холодно, немає «зеленки». Але скажу, що тепер армія модернізується і починають виводити марксменів. Це набагато практичніше. Реакція у марксменів – швидша, вони спритніші, та здоровʼя більше в них має бути, – пояснює.
Руслан кількома словами згадує минуле, мовляв, у Косові та Іраку теж був снайпером. Проте той досвід і нинішній порівнювати не можна аж ніяк, бо ворог – різний.
— Москалі дуже швидко вчаться і прогресують. Вони вміють зариватись, і в них є дуже жорстка дисципліна, – говорить.
ДРОНИ ТА АРТИЛЕРІЯ – МАЙБУТНЄ ВІЙНИ
Під час виконання бойових завдань від позицій Руслана до ворога бувало менше, ніж пів сотні метрів. Він про це дуже спокійно розповідає, зауважує, що не вважає чимось особливим.
— Усе нормально. Спочатку переживаєш, а потім розумієш, що треба нищити ворога, – говорить.
— Ну страх же є? – питаю.
— Звичайно. Кожен хоче першим побачити ворога. Противник прийшов, щоб знищити нас, тому ми йдемо знищити його. Фронт – не місце, де люди знайомляться, – відповідає, жартуючи.
— Ви одразу розуміли, що війна буде так надовго? – уточнюю.
— У 2014 році вони захопили частину Донеччини, Луганщини і Крим. Операцію щодо окупації українських земель готували багато років, тож зрозуміло, що в 2022 році вони теж розраховували на серйозні результати. Аж по Дніпро «відрізати» хотіли. На жаль, Азовське море таки «відрізали», – додає.
На питання, а як, на його думку, можна перемогти такого підготовленого противника, говорить: «Тільки за допомогою сучасної зброї, великої її кількості. Такого ворога можна лише випалити. Для країн-партнерів це не є новиною. Вони знають, що нам треба, але, знову ж таки, на жаль, ми маємо обмежену кількість зброї».
Руслан, як і більшість військових, упевнений: дрони та артилерія – майбутнє війни.
— Якби не арта, то не знаю, як було б воювати. Піхота – взагалі герої. Щодо засобів, то подивіться, що у нас і в них було на початку війни і тепер. Це – небо і земля. Тепер у кожному підрозділі є люди, які літають дронами. Знаю ситуації, коли 5–6 екіпажів пілотів дронів утримували кілометр фронту. Техніка не заходила, піхота не заходила. Багато людей сьогодні бояться воювати, бо не вміють. Але якщо людину мотивувати, навчити правильно знищувати ворога, то вона професійно це робитиме. Треба вивчати нові методики, дивитись, як можна якісніше виконувати ті чи інші завдання. Штурмовиком не кожен може бути. Для цього треба мати здоровʼя. Це хлопці з залізними яйцями, вибачте. Не кожен може бути й кулеметником. Але ж можна вчитися, різні спеціальності є, – говорить Руслан.
Він додає, що тепер надважливо «закрити» небо. Каже, що російська армія буквально спалює наші землі.
— Коли вони наступають на якийсь населений пункт, то закидають його КАБами. Така в них тактика. Просто все стирають. У таких умовах, як би добре ти не був підготовлений, але якщо по тобі лупане КАБ, то будь-яка підготовка йде на нуль. Якщо нам вдасться закрити небо, то результат теж буде, – упевнений співрозмовник.
БУТИ НА КРОК ПОПЕРЕДУ
«Варшава» розповідає, що на фронті ворог не використовує ракети типу «Іскандер». Там здебільшого криють КАБами, артилерією та атакують дронами. Прифронтові громади Запорізької області, як і села, що поблизу самого Запоріжжя, останнім часом чимраз частіше страждають саме від атак ударних дронів.
Кожна знищена ворожа ціль – заслуга бійців, які боронять небо. Уполювати ворожий дрон чи ракету – складна командна робота.
— Коли знищуємо, то радіємо, що вони не долетіли до цілі. Два дрони я особисто знищив, – говорить «Варшава».
— Таких підрозділів, як ваш, треба більше? – питаю.
— Усього треба більше, і треба вчитися боротися з тими безпілотниками, які в них є, – говорить.
— Як боротися?
— Перший варіант – це РЕБ, другий – механічний, тобто збивати.
— Ми, запоріжці, не раз чули, як летять ці «дзеренчалки». Розуміємо, що летять не дуже-то й високо. Важко збити дрон? – звертаюсь до бійця.
— Ну так. Ракету ще важче. Одного разу ми ракету обстріляли – і вона не долетіла до свого пункту призначення. Летіла на Дніпропетровщину. Щоб збити, треба мати ще й щастя, – ділиться.
«Варшава» акцентує, що ворог постійно намагається бути на кілька кроків попереду. От, наприклад, тепер країна-агресорка вчить операторів дронів.
— Це спеціальна програма, яка є на державному рівні. Через кілька років будуть готові військові. Вони думають наперед. Нам треба думати також. Особливо, якщо в нашій країні йде війна, – упевнений боєць.
У КОЖНОГО – СВОЇ ОБОВʼЯЗКИ
Руслан виріс та все життя прожив на Львівщині. За фахом – маркетолог, але ким буде працювати після війни – поки що відкрите питання. Коли почалась повномасштабка, відправив дружину та двох малих дітей до Польщі. Про те, що сам пішов до війська, сказав уже після факту. Відмовляти чоловіка було запізно й марно.
За час великої війни в житті Руслана були ситуації, коли він не знав, чи побачить родину знову.
— У складні моменти думаю про дітей. Сину – вісім років, доньці – п'ять, з яких два з половиною роки я воював, а вони росли. Діти пишаються своїм батьком, але в них є питання, чому інші батьки не воюють. За два з половиною роки насправді трошки втомився служити, хочеться до дітей. Поки що не казав їм, що проходжу комісію і вже скоро до них повернуся… Перше, що зроблю, – обійму їх. Думаю, що достатньо віддав армії. Вважаю тепер своїм обовʼязком виховати своїх дітей. Я маю дати їм виховання, освіту. Якщо цього не зроблю, то за мене ніхто не зробить, – упевнений боєць.
Про те, щоб жити десь за межами країни, чоловік навіть не думає. А от у Запорізькій області він до 2022 року ніколи не бував. Каже, що кожен метр української землі – важливий незалежно від того, на заході він чи на сході.
— Під час контрнаступу була надія, що нам вдасться їх відбити. Якби було більше зброї, то все було б не так, як є, – каже.
На завершення розмови Руслан говорить, що українці мають вивчати свою історію і розуміти, що Росія готувалася до нападу. А ще він хоче, щоб наші громадяни та держава навчились поважати бійців та ветеранів, а також дбати про поранених і родини загиблих. Говорячи про шану, він не має на увазі якісь спеціальні привітання чи щось подібне до цього. Повага має бути в серці, і більше нічого не треба.
Ольга Звонарьова
Фото Дмитра Смольєнка