Аеророзвідник, штурмовик Валерій Нефедов розповів про надважкий бій, повернутися з якого зміг лише він один
Буквально з перших днів війни, ще у 2014 році, відомий запорізький археолог, співробітник Національного заповідника «Хортиця» Валерій Нефедов добровольцем пішов до війська. Воював понад рік, потім демобілізувався, але у 2022-му знову змінив підводну розвідку, під час якої досліджував історичні памʼятки, на розвідку військову.
Колеги називають Нефедова унікальним археологом: мовляв, у нього є здатність розгледіти під водою те, чого інші просто не помічають. Він сам говорить, що ця професія – на 100% його. Так вийшло, що любов до археології, звичка аналізувати, прораховувати, готувати позиції також допомагала виживати на фронті.
Валерій Нефедов
НЕПОКАРАНЕ ЗЛО ПОВЕРТАЄТЬСЯ СИЛЬНІШИМ
Улітку 2014 року Валерій Нефедов потрапив до лав 55-ої окремої артилерійської бригади, у третю гаубичну батарею. Згадує День Незалежності 2014-го, коли російські війська активно розпочали бойові дії на сході. Каже, їхню батарею по тривозі відправили в Старобешево – прикривати вогнем наших, які були в Іловайську і поруч.
— Там для нас почалася справжня війна, були перші втрати. Перша доба на війні була дуже важкою. Не мали бойового досвіду, – говорить.
Він був артрозвідником, його третя батарея мала на озброєнні гармати «Мста-Б». Тієї ночі та зранку бійці виконували бойові завдання, вели по ворогу вогонь із гармат, після чого позиція батареї потрапила під дуже потужний артилерійський обстріл. Росіяни розбили їхні позиції, наші військові втратили майже всю техніку, всі гармати. Двоє бійців загинуло, були поранені.
— Я думав тоді: якщо така війна буде й далі, то шансів повернутись живим майже немає, – каже Валерій.
Сподівався протриматися бодай кілька тижнів, а зрештою пробув у війську впродовж 2014-2015 років.
— Наша батарея брала участь в обороні Донецького аеропорту. Ми не були в самому аеропорту, але прикривали його, вели вогонь. Зробили значний вклад в його оборону, – пояснює.
У вересні 2015-го Валерій демобілізувався, повернувся до роботи в Національний заповідник “Хортиця”.
— Але у мене було відчуття, що ми не завершили справу, що війна ще не закінчена. Непокаране зло повертається в кілька разів сильнішим. Так воно і сталося, – каже.
Після демобілізації Нефедов був у складі резерву ВСУ першої черги – разом із іншими, хто мав бойовий досвід. Він згадує, що в лютому 2022 року хворів «ковідом» і лікарняний мав закривати 25-го числа.
ВИМУШЕНО ЗАСЕКРЕЧЕНА ГЕОГРАФІЯ
Першим ділом він поїхав до військкомату, де почув, що людей і без нього вистачає. Проте вже 27 лютого йому зателефонували та сказали, що служитиме у 60-й окремій механізованій бригаді. На той час його рідна 55-ка вже була укомплектована.
— Потрапив на посаду розвідника, але потім було потрібно, щоб я став командиром гармати. Ми мали САУ «Гвоздика», 122-й калібр. Воювали спершу на Гуляйпільщині. Жорстко. Там загинув побратим, який заряджав мою САУ, а навідника поранило. Тоді майже не було можливості хоч на трохи вирватися додому, хоча й перебував на території рідної області. Потім нашу бригаду перекинули на Херсонщину. Там ми воювали під Високопіллям, важкі бої були. Потім там, на Херсонщині, почався наш наступ, – розповідає Валерій.
Далі його батарею з бригадою перекинули на Донецький напрямок. Були і в Бахмуті, і під Куп'янськом, і в інших містах.
— Там я вже був аеророзвідником. Війна не стоїть на місці, вона переходить на новий рівень. Стає більш технологічною, жорсткою, кривавою. Зараз дійти до позицій – уже складно, в 2022-му, наприклад, було значно легше. Як аеророзвідник скажу, що зараз немає різниці, день чи ніч – видно все. В складі 60-ї бригади ми деякий час воювали на Лиманському напрямку. У нас все було досить непогано організовано. Головне – вели безперервне спостереження за ворогом. Досить ефективно це робили. Набили там орків, техніки їхньої… Зараз там бої важкі, – каже.
— У кожного військового є своє «пекло». Для вас це що? – питаю.
Валерій замислюється, хоча потім стане зрозуміло: для відповіді на це питання йому не потрібен час на роздуми.
Він починає якось дуже здалеку:
— Коли згадуєш те, що вже позаду, то можна навіть посміхнутись, бо воно вже у минулому.
Далі знову пауза.
— Те, що важко фізично, – це одне. Але найважче… – каже і стихає.
— Людські втрати? – допомагаю завершити.
У цей момент мені здається, що він уміє плакати без сліз і так, щоб ніхто не бачив.
— Під час війни моментів важких вистачало. В тому ж Бахмуті, Гуляйполі, на Херсонщині… На кожному напрямку були свої важкі дні. Але найважче – це втрата побратимів, – все ж таки завершує відповідь.
Далі він розповість про свій крайній (військові не люблять слова «останній») бій. Навмисно не будемо називати ані напрямок, ані жоден із населених пунктів, який би міг викрити географію. Так треба, бо з того бою, окрім Валерія, не повернувся більше ніхто: хтось із його побратимів загинув, когось, можливо, взяли в полон.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ СУПЕРСПЕЦПРИЗНАЧЕНЦІВ
— Я був у складі 60-ї механізованої бригади більше двох років. Потім потрапив до іншого підрозділу, де став командиром бойової машини, штурмовиком. Тоді жартували, що ми – штурмова піхота із завданнями для суперспецпризначенців. Так воно й вийшло. На броньованій машині MaxxPro нас завезли в тил ворога. Якщо чесно, то я очікував, що тільки ми туди заїдемо та висадимося – потрапимо під обстріл. Але нам пощастило, – розповідає Нефедов.
За його словами, вони, шестеро бійців, заходили на світанку. Пізніше до них приєдналися ще п'ятеро воїнів.
— Нас дуже вдало і швидко викинули. Взяли з собою воду, – два паки, – достатньо БК, спорядження. Кілограмів по 40 несли. Потім, через пару днів, коли ми облаштовували позиції, виявилося, що наш MaxxPro під час вивантаження наїхав на мінне загородження і дивом не підірвався. В тому місці раніше підірвався пікап із нашим загиблим бійцем. На жаль, ми не мали можливості забрати його тіло.
Завданням групи було тримати частину лісу, знищувати ворога.
— Треба було тримати позицію і не давати оркам протидіяти нашим. Відчувалося, що дорога – в один кінець. Але мета була не загинути, а воювати, знищувати ворога. Надія, що ми зробимо справу і вийдемо, була. Ми вдало висадилися, облаштували з нуля позиції… Вісім діб тривали бої, зіткнення з ворогом на дуже коротких дистанціях у лісі, – говорить.
Валерій розповів, що весь цей час вони перебували в повному оточені. Доступу до них не було.
— Ворог знав, де саме ви? – запитую.
— Так. Постійні бої велися на 360 градусів. У хлопців клинило автомати від стрільби, гранати кидали. У моїй гвинтівці глушник титановий – і він був червоним від температури під час стрільби у сутичках із ворогом. У нас були постійні вогневі контакти. Я розподілив людей по окопах, щоб ми могли тримати ділянку.
На третій день у бійців закінчилася вода.
— П’ять діб ми були взагалі без води. Наші підрозділи намагались із коптерів забезпечити нас, але пляшки розбивалися. На восьмий день під ранок нам скинули шість штук, із яких чотири вціліли, і ми змогли трошки попити. У роті так пересихало, що я по рації не міг говорити. Допомогли лимонні льодяники, – згадує.
— А чи не могли вас забрати звідти?
— Мови про те, щоб нас забрати, не було. Вже на той момент у нас були вбиті й поранені. На п’ятий день орки прорвалися в центр наших позицій. Одного хлопця намагалися взяти в полон, ногу прострелили. Ми тоді їх відбили. Нас лишалося восьмеро. Ми заходили із завданням тримати більшу територію, але фізично не могли цього зробити. У орків сил було набагато більше.
Валерію було зрозуміло, що вороги готують потужний штурм.
— Мені довелось перерозподілити своїх бійців, самому зайняти нову зручну позицію з лівого флангу. Зі світанку я встиг заритися – саперною лопатою зробив собі окоп. Ближче до 11 години дня почався штурм. На нас наступали великими силами. Це був підрозділ ворожої морської піхоти. Чутно було, як орки кричали: “Сдавайтесь”, гукали мене на позивний «Нептун», думаючи, що я на другій позиції. Я чув, що наші позиції одна за одною впали. Розумів, що орків значно більше. У мене залишилось лише два магазини патронів і одна граната. Дуже економив БК. Кожен патрон мав бути чітко в ціль. Потім побачив свого бійця. Він до мене підповз і прошепотів: “Валеро, більше нікого нема. Тільки ми з тобою залишилися”. Тоді ми розуміли, що шансів вижити майже немає. Я вирішив, що треба відходити, поки орки були прижаті до землі: я їм не давав голови підняти. Внаглу. Через поле. По відкритій місцевості.
— Повзли полем? – уточнюю.
— Біг. Я був упевнений, що тільки відбіжу – й мене розстріляють. Але інших шансів не було. Скинув уже непридатний глушак зі своєї зброї, все зайве скинув. Думаю: ну, якщо 150-200 метрів вдасться відбігти, тоді з'явиться шанс. Кажу бійцю: якщо мене не розстріляють і я подолаю 150-200 метрів по полю, то біжи за мною, а я тебе прикрию. Він не хотів, боявся. Казав, що нас уб'ють, тримав мене. Я добіг до пагорба на полі, впав, зайняв позицію і чекав свого бійця. Але нікого вже не було. Я перевів дух та побіг далі. Потім у мій бік почалася інтенсивна стрільба, але в мене не влучили, було далеко. Вони знали мій позивний, хотіли мене живим чи мертвим взяти.
— Чи відомо, що з тим бійцем?
— Може, потрапив у полон… Не знаю, чи живий він.
ЗАСЕКРЕЧЕННЯ ВТРАТ ПРИЗВОДИТЬ ДО БЕЗВІДПОВІДАЛЬНОСТІ КОМАНДИРІВ
Валерій говорить, що зараз кожен чоловік має розуміти: він – захисник. Ті, хто досі не пішли до війська, мають готуватися.
— Я був у нормальній фізичній формі, займався. Був готовий, що війна буде важкою. Але де більш правильно все організовано, там у нас і втрати менші, там ми завдаємо відчутних ударів ворогу. Зі свого досвіду, ще з 2014-го, я бачу, що найбільші втрати – під час неорганізованого відступу. Коли ми тримаємо оборону, втрати набагато менші, ніж коли вона сиплеться. Це треба розуміти, – каже.
— А чому сиплеться? Через нестачу БК, людей, через не дуже грамотних командирів?
— Через усі ці фактори. Звичайно, все передбачити важко, але треба аналізувати. На мій погляд, те, що ми не озвучуємо свої втрати, нам на шкоду. Це гірка правда, яку має знати народ, щоб тверезо оцінювати те, що відбувається. Коли ти розумієш проблему, це вже половина її вирішення. З іншого боку, ще з 2022 року засекречення призвело до того, що командири не несли відповідальності за втрати особового складу. Після кожного бою обов'язково має бути аналіз не тільки з командирами, а й з особовим складом. Треба аналізувати, що правильно зроблено, що неправильно, чи можна було краще. Це треба було робити з початку війни. Має бути планування ведення бойових дій: укриття, логістика, у випадку вдалих дій план такий, невдалих – інший. Все мало бути злагоджено й ефективно.
— Чи вдалося проаналізувати вашу ситуацію?
— Поки ми були на позиціях, відбулася заміна командування. Новому керівництву передали не все, що я доповідав. За вісім днів, поки ми там перебували, зв'язок уже не був захищеним. Ворог перехоплював розмови, тому й знали наші позивні. Я не міг по рації відкрито говорити багато речей. Перед заходом на це завдання я знав, де наші позиції, ми проговорювали, як діяти, куди вихід буде. Але коли я виходив, то не розумів, що відбулося за цей час. Була невідомість, то наші позиції чи там уже орки. Рухався обережно, готовим до бою. Власне, коли вийшов із оточення, то знайшов позиції наших, але там нікого не було. Знайшов воду, залишки сухпайків. Нарешті вдосталь напився, з’їв трохи каші. Дивлюсь – нікого нема, і думаю, чи наші відійшли кудись і тут орки, чи що. На мені не було розпізнавальних стрічок ЗСУ, бо за вісім діб усе розірвалося та стерлося. Тож існувала загроза потрапити під вогонь ворога, а могли і свої пристрелити. Я просувався обережно, готовий до бою. Пройшов кілька позицій. Нікого не побачив. Уночі не йшов, бо точно б пристрелили. Дрони літали, наші чи ні – незрозуміло. Вже потім я знайшов бліндаж наших, всередині світилося. Бачу, що там – вода, газовий балон, заряджаються акумулятори. Я трошки відпочив. Виявилось, що хлопці були на завданні. Заходять, а тут – я. Сказав їм, що виходив із оточення, все розповів, вони спочатку з недовірою поставилися, перевірили мене. Я з ними дві доби провів. Потім мені скинули точку, де мене чекали, і я пішов далі.
— Вам пощастило, що вийшли і натрапили на наші позиції?
— Думаю, так. Можна бути суперпідготовленим бійцем, але на війні, наприклад, в будь яку мить може снаряд прилетіти – і все. Хто був на фронті під обстрілом, той знає, що коли летить по тобі – просто чекаєш, від тебе вже нічого не залежить. Хоча, звісно, шансів більше, коли ти підготовлений. Треба готуватися, поки є час. Це я до тих, хто поки не воює. Війна не закінчилася. І треба говорити все, як є.
ХТО НЕ ЗАРИВАЄТЬСЯ, ТОЙ НЕ ВИЖИВАЄ
Валерій зізнається, що той крайній бій потім переживав упродовж кількох місяців. Повертався до нього, думав, що можна було б зробити інакше. У його голові виникає дуже багато «якби», хоча він розуміє, що іншого виходу тоді не було. Для активної оборони та контрштурму треба було значно більше бійців та підтримки.
На питання, чи готовий був здатися в полон і для кого була та граната, яку лишив при собі, впевнено каже:
— Щодо полону, то ні. До останнього патрона я б відстрілювався, і гранату, яку мав, використав би не для себе, а для ворога. Перед відходом майже не думав про те, аби вижити. Була злість така, що нічого не можу зробити та змінити, що наші позиції розбиті, що хлопці загинули… Важко сказати, скількох ворожих солдатів ми тоді знищили. Бої були в лісі на дуже близьких відстанях: град куль – як від орків, так і з нашого боку. Гранат достатньо кидали, патронів багато витратили. У мене була своя особиста гвинтівка «Арка», АР-15. Дуже ефективна. Відпрацювала дуже добре, у той час, коли у моїх хлопців автомати АК клинили від інтенсивної стрільби.
Нефедов точно знає, що не можна недооцінювати ворога. Це помилка, за яку доводиться платити кров'ю. Валерій каже, що на війні, як і в спорті, перемагає той, хто випереджає: в технологіях, розумово, фізично.
— Як кажуть у піхоті: хто не заривається, той не виживає. Я розвідником був і в цивільному житті. Розвідку і пошук як археолог проводив. Моя професія – вона моя, і цим все сказано. Завжди дуже серйозно ставлюся до підготовки позицій. Вирив окоп – подбай про маскування, облаштуй запасні позиції, фальшиві. Треба постійно думати, що ще можна зробити, аби вижити, – говорить.
Під час розмови ми згадали загиблих бійців, які в цивільному житті працювали в Національному заповіднику «Хортиця»: В’ячеслава Зайцева, Максима Штатського. Говорили про археолога та мінометника, який нещодавно демобілізувався, – Дмитра Кобалію.
Валерій також нещодавно демобілізувався за віком. Відчувається, що йому поки ніби некомфортно бути не на фронті.
— До 2014 року багато українців ставилися дружньо до росіян, – каже Нефедов. – Ми гадали, що вони – люди нормальні, а проблема – в керівництві їхньої країни. А зараз бачимо, що в нападі на нас винен не тільки Путін. Відповідальність за криваву і несправедливу війну несе весь народ разом із Путіним. Війна стає все більш жорсткою, і нам треба вистояти. Потенціал ворога в десятки разів більший, і ми мусимо діяти дуже ефективно. Кожен українець має щось робити задля перемоги.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото з особистого архіву героя