У 5-й Слобожанській бригаді стрільцями-санітарами служать харків’яни-добровольці, які сміливо змінюють професії
За плечима 36-річного Ігоря з позивним «Хранитель» – чотири ротації на передову. Він займався евакуацією поранених й асистував у польових шпиталях, хоч не має медичної освіти. Його побратим у бригаді – 42-річний Олексій на псевдо «Шершень» – потрапив до Кремінної як зв’язківець, а цього року їздив на навчання до Німеччини та готується до своєї першої ротації вже як медик.
Про зміну фаху по життю та на війні, свою мотивацію й армійський гумор, який допомагає «вивозити» фронтову реальність, гвардійці розповіли кореспондентам Укрінформу.
Ігор «Хранитель»
«ХРАНИТЕЛЬ»: ЗВАРЮВАЛЬНИК, МАНУАЛЬНИЙ ТЕРАПЕВТ І МІЗАНТРОП ПО ЖИТТЮ
До повномасштабного вторгнення Ігор, як сам каже, багато чим займався, та особливо сподобалося працювати зварювальником-висотником.
— Так менше людей бачив. Я не дуже людей люблю. Бо дурні, – на перших хвилинах знайомства пояснює військовий медик. Одразу сумніваєшся – неочікувано від людини, яка рятує життя. Але тактика «приголомшення» триває: «В Бога вірять. Уявляєте? Вигадали і вірять».
Ігор міркує вголос про соціум, в якому люди обманюють одне одного, про те, як складно порозумітися між собою навіть рідним, і шкільну систему, що навчає дітей «якихось дурниць».
Як мануальний терапевт практикує 13 років, хоч і не має медичної освіти. Та тепер його навички з вправляння хребців, суглобів, масажу стали в пригоді на фронті, бо всі військові мають проблеми через фізичні навантаження.
— Цієї справи мене навчив батько друга. Колись побачив, як він працює, мені сподобалося. Попросився в учні, – говорить гвардієць.
Попри цю показну «нелюбов» до людей, «Хранителю» все ж дуже подобається бути корисним.
— Це, напевне, така у мене психологічна залежність, бо мені самому ніхто не допомагав. Із дитинства… У мене є брат-близнюк. Знаєте, коли зростаєш у 1990-х, іще вуха стирчать, і ви двоє однакові – люди не люблять цього. Знущаються. Школа, вулиця, всюди, де б не був. Брат нікому не допомагає, бо йому ніхто нічого. А я навпаки. Всім намагаюся допомогти. У кожного свій світогляд», – резюмує Ігор.
У Нацгвардію він прийшов добровольцем. Не радився ані з мамою, ані з братом.
— Дивлячись відео з фронту – як там хлопцям тяжко, розумів, що медики – дуже потрібні. І якщо можу там принести користь, то як далі ходитиму щось зварювати, займатимусь своїми справами? А вони будуть воювати? Неправильно. Погано якось. У Києві – тусовки, люди ходять у кафе, ресторани… Звісно, мама за мене хвилюється, як і всі мами. Але я потрібний хлопцям. Вони дуже зморені, зрозуміло, їм боляче. Вони повертаються з окопів, де були по 5, 11 діб, і я можу їх трішки «підремонтувати», – говорить Ігор.
У медика – чотири ротації на передову. Двічі був у Кремінній, яка через постійні обстріли перетворилася на суцільну «зубочистку», а ще під Бахмутом, у Кліщіївці – за 300 метрів від окупантів.
— На медиків полюють, бо їх мало. Нема медика, нема водія – нема евакуації. Все доволі складно… Але у мене не було випадків, що ми когось не довезли. І водії траплялися такі, що не чекали, поки закінчиться обстріл. Проривалися, – зауважує «Хранитель».
Окрім медичної евакуації, він асистував у польових шпиталях. Триматися самому й пораненим допомагає гумор, часто – «чорний», зрозумілий тим, хто проходить крізь воєнне пекло.
— Ну, приміром. Чоловік став на «пелюстку». Йому «розкрило» п’ятку до кістки. Я зрізаю йому обережно взуття. Дивлюся. Кажу: «І оце все? Ти через це косиш? Зараз знайдемо новий черевик – і в бій!», – розповідає Ігор.
Розмірковує над тим, щоб після війни вступити до медичного вишу.
— Бо досвіду, практики багато. Лишилася теорія, назви вивчити, – усміхається військовослужбовець.
Олексій «Шершень»
«ШЕРШЕНЬ»: ЛАБОРАНТ-ДІАГНОСТ, ЕЛЕКТРИК-ЗАРОБІТЧАНИН, ЗВ’ЯЗКІВЕЦЬ
Олексій на службі – трохи більше ніж рік, пішов добровольцем.
— У мене є брат, молодший на 14 років. Служить у Нацгвардії. Зараз – на Запорізькому напрямку. Теж вирішив, що маю йти, – говорить військовослужбовець.
Минулого літа він був у Кременній – там здобув перший військовий досвід.
— Узагалі-то я маю медичну освіту, але вона «не зовсім медична». Спеціаліст із лабораторної діагностики, колись працював в Інституті дерматології в Харкові, і мені дуже подобалася робота, та зарплатня була невелика. Коли народилася донька, треба було годувати сім'ю, поїхав за кордон і працював п’ять років промисловим електриком, – розповідає «Шершень».
Тож на Луганщину Олексій потрапив як зв’язківець.
— Вважаю, ті два місяці на КСП (командно-спостережному пункті, – ред.) роти я відробив на п'ятірку. Все треба ховати, бо постійно обстріли, обладнання, проводи пошкоджують уламки, влучання в генератори. Найважче було з дозаправкою генераторів, бо треба йти на якусь іншу позицію за пальним. І, звісно, слідкувати за радіоефіром, – маєш щохвилини бути в курсі, що відбувається. Ми три доби працювали, три – відпочивали, так би мовити, бо поспати вдавалося хіба кілька годин. Нон-стоп, нон-стоп, – розповідає про ту ротацію Олексій з точки зору обов’язків.
Геть інакше описує Кремінну просто як людина, що потрапила туди одразу після навчального центру:
— «Український В'єтнам» – так її називали… Це дуже жахливе місце. Коли я перший раз туди заїхав і йшов до свого КСП, побачив тільки ноги від людини… От тоді розумієш: тут справжня війна, тут гинуть, тут вбивають.
Згодом гвардієць вирішив повернутися до медицини.
— Притягує мене ця справа. Батько, на жаль, уже покійний, був медиком. Тому я вирішив себе випробувати і не шкодую. Відчуваю потребу в своїх знаннях і діях. Був на підвищенні кваліфікації в Німеччині. Курси мені сподобалися, та я переконаний, що через якийсь час ми навчатимемо країни НАТО, як правильно і що робити на полі бою, – говорить Олексій.
За його словами, найбільше часу за кордоном приділяли кульовим пораненням, однак реалії російсько-української війни – це робота артилерії, удари дронами та відповідні наслідки – осколкові поранення.
— Ще росіяни застосовують бойові гази, але потрошку ми з цим уже навчилися справлятися. Є певні препарати – не називатиму їх, та допомагають побороти наслідки, – зазначає «Шершень».
У майбутньому, каже гвардієць, хотів би займатися реабілітологією.
Степан «Морфін»
НАЧАЛЬНИК «МОРФІН»: «У ХЛОПЦІВ ВИХОДИТЬ, БО ВОНИ ВМОТИВОВАНІ»
Про роботу гвардійців, які стали бойовими медиками, розповідає їхній керівник – досвідчений лікар-вертибролог і ортопед-травматолог Степан на псевдо «Морфін».
— Хлопці пройшли навчання. Відпрацьовували щось уже і в медчастині. На мені також тренувалися у вену колоти, – усміхається Степан. – Ігор асистував у стабпунктах на позиції спеціалізованої хірургічної медсестри, бо не вистачає фахівців. Олексій прийшов курс з бойової медицини й скоро поїде допомагати нашим хлопцям на передовій. Коли в людини є мотивація, вона може навчитися будь-чого, – наголошує лікар.
Найважче в роботі бойового медика – швидко та холоднокровно вирішувати, кого першого рятувати.
— Звісно, медик повинен надавати допомогу легкопораненому, бо після цього він зможе продовжувати бойові дії. Такі стандарти на будь-якій війні, – говорить «Морфін».
Бойовий медик має берегти і власне життя – це один зі стандартів НАТО.
— Тобто він зобов'язаний не надавати допомогу військовослужбовцю, допоки не закінчиться обстріл, – пояснює лікар.
— Порушують? – запитую.
— Стараються, – усміхається «Морфін». – У бойового медика, як і в будь-якого військовослужбовця, є власне розуміння ситуації, обставин. На місці ти краще бачиш, що можеш і маєш робити.
Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського