Їх зазвичай називають «кіборгами», а вони були просто людьми, які стали воїнами
Одинадцять років тому останні захисники Донецького аеропорту власною кров’ю навіки вписали в історію України трагічні рядки епілогу новітнього національного епосу — героїчної легенди про «кіборгів».
Ця розповідь — про них.
На чергову річницю вшанування оборонців Донецького летовища, Укрінформу вдалося поспілкуватися з тими, кому в останні дні оборони ДАПу судилося вистояти, вижити та дати прийдешньому поколінню українських воїнів час, щоб підготуватися до 24 лютого 2022 року.
АБИ УНИКНУТИ ЗАЙВИХ ВТРАТ
У Донецький аеропорт їхня ротація заходила 30 грудня 2014 року, за день до новорічної ночі. Добиратися з Водяного в ДАП другій частині восьмої роти третього батальйону 80 окремої аеромобільної бригади довелося через «контроль» на ворожому блокпості.
Це була принизлива процедура, на яку українське командування погодилося піти, щоб уникнути зайвих втрат під час так званого «новорічного перемир’я».
Блокпост сепаратисти облаштували на мосту по дорозі з Авдіївки на Спартак. Обабіч шосе – вкопаний ворожий БТР, позиції снайперів, кулеметні гнізда: колона українських вантажівок – як на долоні, під прицілом, наче в тирі. Зупинка за командою, й до автівок із десантниками нахабно підходять «апалчєнци», починається перевірка виконання «домовленостей».
– Цю ситуацію, мабуть, важко пояснити хлопцям, які зараз перебувають на фронті. Але такою була наша війна. Довелося зціпити зуби, вгамувати лють і виконати наказ: провести ротацію безкровно, не прориваючись до аеропорту під обстрілом і не провокуючи бойовиків. – Згадує свій заїзд у новий термінал Андрій Ліснічук, позивний «Лісник», на той час командир аеромобільного взводу, один із тих, хто тоді прямував у новий термінал на заміну побратимам.
Десантники 8 роти 3-го батальйону 80 оаембр до ротації в аеропорт.
За угодою, яку уклали з денеерівцями, при собі кожен десантник міг мати набоїв не більше як на три магазини до особистої зброї, із них у спорядженому стані – лише один.
Решту боєприпасів, щоб було чим воювати потім, хлопці, транспортуючи, сховали у дровах та в «запасках» вантажівок, на яких заїжджали в аеропорт. Уже в терміналі ті колеса бійці розбортували, і гарнізон отримав додатковий боєзапас.
– Сепари вилучали все, що змогли знайти із «забороненого», навіть підствольники. Обшукували особисті речі, копирсалися в наших рюкзаках і сумках. Дивом у суперечці з кимось із «їхніх» мені вдалося відстояти свій тепловізор – на той час досить дорогу й дефіцитну річ. Психологічно це було важко. – Розповідає колишній командир десантників.
Андрій каже, що бачити задоволені обличчя «сепарів» та росіян було огидно. Сил не зірватися й не натовкти їхніх пик давало тільки усвідомлення того, що на летовищі заміни й повернення на «велику землю» очікують побратими – поранені, живі, і «на щиті»…
НОВИЙ РІК НА «ПОЗИТИВІ»
У новому терміналі ДАПу, куди нарешті потрапила їхня рота, «Лісникові» дістався пост «Позитив», на другому ярусі вже напівзруйнованого приміщення.
Більшу частину поверху контролювали бойовики, тож «Позитив» залишався останньою українською позицією, яка не давала сепаратистам раптово атакувати захисників нового терміналу зверху.
Позиція виходила вікнами на західну частину летовища, кладовище, монастир і вежу. Для багатьох вона запам’яталася тим, що в мирний час на поверсі розташовувався дорогий автосалон, і коли у травні 2014-го, в аеропорту почалися бої, розкішний «Порше Кайєн», який стояв на оглядовому майданчику, власники салону евакуювати не наважилися.
Машина так і залишилася стояти в самому епіцентрі запеклих боїв і стала своєрідною «місцевою знаменитістю». Коли її вперше побачив «Лісник», про колись престижну автівку нагадували лише обвуглені металеві останки…
Новорічне вітання-2015 від «Лісника»
Автосалон був важливою ділянкою в обороні терміналу, оскільки через нього та шахту ліфта «сепари» могли пробратися на перший поверх, ближче до основних позицій захисників.
– Як минула новорічна ніч, я не пам’ятаю. Якось, не відклалося у спогадах, яка з них була новорічною. Промову Президента нам не транслювали, а куранти з «того» боку для нас також не «бемкали», – іронізує Андрій. – Хлопці, хто пам’ятає ту ніч, кажуть, що не надто стріляли. Так, обмінялися із ворогом кількома чергами салютів…
Перші втрати ротації сталися в перший день нового року. Від пострілу ворожого ВОГа, загинув гранатометник Любомир Подфедько, кілька побратимів зазнали поранень.
Про два тижні ротації Андрій має уривчасті спогади. Запам’ятався страшенний холод – мороз за мінус тридцять, який потім змінила відлига й сирість, що пробирала до кісток, пронизуючи наскрізь кожну клітину тіла. А ще – короткі проміжки денного світла, і швидкі, густі зимові сутінки, темрява й нічна тиша, до якої дослухаєшся, навіть дрімаючи й реагуючи на кожен шерех.
Згодом із «Позитиву» Андрій перейшов на командно-спостережний пункт ярусом нижче.
Бар нового терміналу: чай, кава, капучіно…
Перед його очима й досі – калейдоскоп ворожих штурмів, коли дистанції вогневого контакту вимірюються десятком кроків, обстріли із «Градів», важкої арти і танків, упритул. Промерзла бетонна підлога, всіяна шматками битого скла й гіпсокартону, уламками стін, гільзами, покручами металопрофілю і бляшанками цинків із-під набоїв. І дефіцит смаку звичайної питної води, яка замерзала, перетворювалася на лід, її розтоплювали, й пили вже закип’яченою – як чай чи каву. У свідомості все це закарбувалося без дат і часових реперів, як суцільний, без жодного абзацу текст сюжету безкінечної сюрреалістичної п’єси.
Старшина Віталій Гнатенко. Водяне, листопад 2014 року.
БРОНЯ, «БІЗОН» І МЕХВОДИ
14 січня за першою партією їхньої ротації приїхали кілька МТ-ЛБ батальйону. Місця в машинах для всіх бракувало, тож першими на «велику землю» вирушили поранені й ті, хто провів в аеропорту понад два тижні. Андрій, а з ним іще дванадцять десантників його роти залишилися на позиціях, разом із підкріпленням, в очікуванні своєї черги на евакуацію.
Квиток лейтенанта Ліснічука на рейс додому. «Виліт» затримали на дві доби…
– Поглядом ми проводжали «броню», яка у Водяне поверталася «дорогою смерті» під нещадним обстрілом. Доки вони їхали, ворог гатив із «Градів» по злітній смузі невпинно, – згадує Андрій. – Те, що хлопці проскочили ті кілька кілометрів і не загинули, – справжнє диво.
14 січня, Піски. Ті, хто повернуся того дня з нового терміналу.
Насправді ж їх урятувало не диво, а мужність і майстерність мехводів МТ-ЛБ.
Ці легкоброньовані тягачі дісталися їхньому батальйону «в доважок» – як позаштатна техніка. Сформований у липні 2014 року на базі 80 окремої аеромобільної бригади, третій батальйон на сто відсотків був укомплектований мобілізованими. Техніку отримали не найліпшу – 37 БТР-70. Тож, порівнянюючи зі старими бронетранспортерами, маневрені, верткі «емтеелбешки» виявилися справжнім подарунком долі. Точніше, удачею «Бізона» – старшини Віталія Гнатенка, командира взводу матеріального забезпечення. Саме він їх «знайшов» і домовився з волонтерами зі Славути, щоб ті допомогли з ремонтом…
Віталій Гнатенко. 2026 рік.
– Основний склад нашого батальйону проходив підготовку на Яворівському полігоні аж до початку листопада. – Згадує Віталій. – Та вже у вересні наш підрозділ матеріально-технічного забезпечення першим виїхав на схід, у Костянтинівку, щоб визначитися з майбутнім місцем дислокації батальйону й підготуватися до розміщення людей у новому ППД.
«Арес» і «Бізон». 11 років після ДАПу.
Для розквартирування львівських десантників виділили закинуту школу – приміщення без вікон і дверей, без електрики і опалення, зовсім не придатне для проживання. За місяць у тій будівлі хлопці власними силами відновили електомережу, встановили каналізацію, відреставрували вікна. Ба більше, облаштували лазню з душовими, підключили пральні машинки…
Ще раніше, в липні, «Бізон» отримав наказ перегнати з однієї із баз зберігання ті самі легкоброньовані тягачі, які простояли на консервації кілька десятиріч. Звісно, за документацією машини періодично «проходили» регламентне обслуговування й були, начебто, готові до експлуатації. Насправді ж вони перебували в жахливому стані. Спочатку команда ремонтників на чолі із Гнатенком спробувала довести техніку до тями власноруч. Проте, витративши всі наявні особисті кошти на «ведешку», щоб, знявши іржу, хоча б відчинити люки, швидко зрозуміли, що відновити техніку самотужки не вдасться.
Тоді хтось із місцевих порадив старшині звернутися до волонтерів із сусіднього райцентру, які допомагали військовим ремонтувати зняту з тривалого зберігання техніку.
«Бізон» і його «мотолига»
Так батальйон отримав вісім позаштатних бойових одиниць – добротно відремотнованих, насправді безцінних як «таксомотори» – на аеропорт.
З листопада й до останніх днів оборони летовища кожен рейс цих гусеничних всюдиходів із Водяного в аеропорт та назад був справжнім подвигом тих, хто доставляв у ДАП підкріплення, підвозив продовольство та боєприпаси, евакуйовував поранених і тіла загиблих.
– Дмитро Гузик, Анатолій Маркус, інші наші водії були справжніми героями. – Згадує побратимів Віталій Гнатенко. – Особливо важкими були виїзди під час останніх тижнів боїв за аеропорт. Хлопці валилися з ніг від нервового та фізичного виснаження, хронічного безсоння і втоми.
ОСТАННІЙ РЕЙС ДМИТРА ГУЗИКА
У ніч на 18 січня був останній вдалий рейс до залишків нового термінала. Вирушити в аеропорт, щоб евакуювати поранених, зголосився Дмитро Гузик.
Ящики з боєприпасами та харчами бійці завантажили на дах МТ-ЛБ, щоб так їх можна було швидко розвантажити, а в десантному відділенні залишалося більше місця для тих, хто вирушав на ротацію. Щоб боєзапас не здетонував під час обстрілу, накрили мішками з піском. Як з’ясувалося згодом, це врятувало їхнє життя – дорогою до термінала не вцілів жоден мішок, шість разів снаряди ворожих «Градів» розривалися так близько, що машину підкидало, і здавалося, що вона перевертається. Але доїхали…
Останнім рейсом із термінала Гузику вдалося евакуювати шістнадцятьох поранених захисників ДАПу.
«Лісник», «Псих» і «Кіпіш»
– Із тими хлопцями мав вихати й Ігор Зінич, медик третього батальйону «вісімдесятки». – Згадує Євген Ковтун, на той час артилерійський коригувальник 93 омбр, один із захисників «Позитиву». – «Псих» був неймовірною людиною, врятованими життями йому завдячують щонайменше пів сотні людей, яких він без перебільшення витяг із «того світу». А сам залишився в терміналі. Загинув, коли від вибуху обвалилася стіна. Посмертно молодшому сержанту медичної служби Ігорю Вікторовичу Зінченко присвоєно звання Героя України…
Наступного дня, 19 січня, Дмитра Гузика не стало. Під час чергового прориву в його машину, завантажену боєприпасами, влучили відразу кілька пострілів із РПГ. МТ-ЛБ вибухнув на очах тих, кого їхав рятувати, за пів сотні метрів від позиції на РЛС…
У першому ряду, праворуч Євген Ковтун з побратимами.
ЗАЛИШИМОСЯ ТУТ ДО КІНЦЯ
Сам Євген Ковтун потрапив у ДАП в одну із останніх ротацій, 6 січня 2015-го. Заїхав в аеропорт, як і Ліснічук, «по-тихому», через сепарський блокпост.
У терміналі «доповівся» про прибуття коменданту «Аресу». Обличчя офіцера не розгледів – в аеропорту той перебував уже декілька тижнів, його бородате, з сивиною, вкрите сажею лице в темряві зливалося із загальним чорно-сірим фоном обгорілих приміщень.
Капітан Олександр Скиба, «Арес».
Ліхтарики, щоб роздивлятися один одного, звісно, ніхто не вмикав, мобільні телефони також – на кожен вогник «працювали» ворожі снайпери. Зазвичай, щоб не видавати себе навіть зайвими звуками, всю підлогу на підконтрольній частині термінала хлопці, поки було видно, періодично прибирали від уламків, стріляних гільз, усього того, що вночі могло потрапити під ноги і викрити характерними звуками. Проходи до постів, щоб не заблукати в темряві, кіборги позначали рибальськими «світлячками», встановлюючи їх так, аби ворог не зміг розгледіти.
Тож весь час, доки «Арес» перебував у терміналі, Євген знав лише його голос. Зустрітися й познайомитися з командиром роти львіських десантників, Олександром Скибою, «в обличчя» чоловікові вдалося вже тільки за декілька років, коли на одну з річниць завершення оборони аеропорту, під час офіційного заходу, почув знайоме: «Бажаю здоров’я, друже!»
А тоді, отримавши наказ коменданта, Євген вирушив на «Позитив» до побратимів із 93 бригади. Їх там залишалося близько десятка, і хлопці, навіть поранені, вперто відмовлялися евакуйовуватися поодинці: «Вийдемо звідси або всі разом, або залишимося тут до кінця».
Євген Ковтун, 2026 рік.
13 січня від обстрілу з танків і гармат обвалилася диспетчерська вежа аеропорту – ключовий пункт оборони летовища, звідки коригувався вогонь української артилерії.
Того ж дня відбувся один із найзапекліших штурмів нового термінала. По оборонцях прямою наводкою з відстані 400 метрів гатили кілька російських танків, насипали «Гради», а у проміжках між обстрілами хвиля за хвилею накочувала піхота. Тілами вбитих і поранених бойовиків були встелені всі підступи до українських позицій.
– Вони штурмували безперервно, кілька наступних днів поспіль. – Розповідає Євген. – Іноді майже доходило до рукопашної, відстань між ними і нами подекуди складала менше трьох-чотирьох метрів, вогонь вели впритул.
Якимось дивом, завдяки прибуттю підмоги, українським підрозділам в новому терміналі вдалося провести контратаку й вибити ворога з більшості приміщень другого поверху. Однак закріпитися на відбитих позиціях не вдалося – людей бракувало, сили були не рівні.
– 18 січня знову був лютий штурм. Не знаю, в який спосіб, але нам вдалося відбитися. – Продовжує розповідь Євген. – Був дуже сильний мороз, вони запросили перемир’я, щоб зібрати своїх «двохсотих» і поранених. І скористалися паузою – через отвір у стелі другого поверху скинули вниз вибухівку.
Від вибуху обвалилися стіни, під завал потрапив і Ковтун. Пораненого, його відкопав Іван Зубков, один із командирів з 90 батальйону, того самого підкріплення, завдяки якому напередодні вдалося провести контратаку на другому поверсі. Після повторного підриву наступного дня сам старший лейтенант Іван Іванович Зубков в числі останніх оборонців летовища загине під завалами, посмертно буде удостоєний звання Героя України.
Іван Зубков (джерело: https://ukraine-memorial.org)
У ніч із 19 на 20 січня з термінала самостійно виходили останні три групи кіборгів. Увечері перша, друга – вночі, а третя – під ранок.
Групі із дванадцяти бійців, у складі якої з аеропорту виходив Ковтун, дивом вдалося не наразитися на ворожі патрулі, які прочісували летовище в пошуках останніх оборонців. Мабуть, допоміг густий туман, що утворився через різке потепління й відлигу. Хлопці змогли дістатися до метеовишки, а там їх уже зустріла наша евакуаційна група.
Разом із пораненими з власної волі в терміналі залишилися кілька вцілілих побратимів, серед них – Ігор Броневицький, В’ячеслав Гав’янець і Артем Гребенюк.
Іван Ступак, м. Київ
Фото Олександра Клименка, з відкритих джерел та особистих архівів Віталія Гнатенка, Андрія Ліснічука, Євгена Ковтуна, Олександра Скиби