Медикиня, доцентка сходить на найвищі вершини світу, де здіймає прапор України, і щодня бігає в рамках особистого челенджу «Біжу до перемоги»
Нещодавно доцентка кафедри терапевтичної стоматології Полтавського державного медичного університету Наталія Іленко-Лобач у складі групи українських альпіністів здійснила сходження на найвищий вулкан світу – Охос-дель-Саладо (6891 м), що розташований в Андах на кордоні Чилі та Аргентини. Сходження було не першим для неї, але особливим.
Про цю вершину та сходження на інші, як Кіліманджаро, Маттергорн, Аконкаґуа, а ще про щоденний біг і мрію про Еверест Наталія розповіла кореспондентці Укрінформу.
15 РОКІВ В ЕКСТРЕМАЛЬНОМУ СПОРТІ
Наталія одразу уточнює, що не називає себе альпіністкою.
– Я більше люблю висотні сходження і називаю себе висотною сходжувачкою. Мені так більше подобається, – говорить вона. Пояснює, що альпінізм містить не лише висоту, а й технічний складник, зокрема скелелазіння, у якому вона поки що не почувається достатньо впевнено.
Колись у Наталії був перший і доволі негативний досвід скелелазіння. Тоді, згадує вона, стоячи на скелях, буквально молилася, аби вижити, і пообіцяла собі більше ніколи цього не робити. Тепер вона інколи виходить і на скелі, однак до технічних моментів, пов’язаних зі скелелазінням, ставиться обережно. Саме тому частіше використовує щодо себе визначення «висотна сходжувачка».
Загалом екстремальними видами спорту Наталія займається уже майже 15 років.
– Спочатку були просто походи, водний туризм. Потім був великий відрізок життя, коли я займалася шосейно-кільцевими мотоперегонами, брала участь в аматорських змаганнях, – розповідає вона.
Протягом приблизно трьох років адреналін та екстрим надходили саме з мототреків, швидкості, мотоциклів і технічних дисциплін. Наталія – шестикратна призерка аматорських змагань із мотоперегонів. Також був період із захопленням парашутизмом, а згодом в її житті з’явилися високі гори.
Ідея піднятися на складну вершину виникла через друга, з яким регулярно ділилися досягненнями: хто що зробив, де побував, який марафон пробіг. Ще до початку російського нападу друг устиг піднятися на Ельбрус.
– І наприкінці кожної нашої розмови він казав: «Але ж я піднявся на Ельбрус». І мені не було чим крити його Ельбрус, – сміється Наталія.
ВІД КАЗБЕКУ ДО ОХОС-ДЕЛЬ-САЛАДО
У певний момент Наталія вирішила, що їй також потрібні високі гори. Це був 2021 рік. Водночас Ельбрус, що розташований на території Росії, вона вже тоді не розглядала як варіант для себе.
– І тому я вибирала з того, що було доступне. Моя перша висока вершина – це Казбек на Кавказі, 5035 метрів. Він трошки нижчий за Ельбрус, але, на думку багатьох сходжувачів, складніший. І точно атмосферніший, тому що Грузія – це особлива любов, – говорить вона.
Щоб піднятися на таку висоту, потрібна підготовка. До цього були Карпати та дві невеликі вершини до 3000 метрів на Балканах. І загалом фізична підготовка, тренування.
Як розповіла Наталія, існує умовний критерій готовності до «п’ятитисячника»:
– Вважається, що на висоту 5000 метрів можна йти, якщо чоловік пробігає 10 кілометрів за годину, а жінка – за годину і 15 хвилин. Це вважається достатньою підготовкою, щоб спробувати піднятися. Я тренувалася і тоді вже трошки бігала.
Але під час повномасштабної війни біг для Наталії став окремою історією.
– У мене є особистий челендж: я біжу щодня і вже 1546-й день (станом на 23 лютого, – ред.). П’ятий рік пішов. Ідея була пробігти 100 днів, але почалася війна, я добігала цю сотню. Тоді я перепрофілювала челендж із «100 днів» на «Біжу до перемоги», – розповідає Наталія.
І додає, що фізичну форму намагається постійно тримати на такому рівні, щоб у будь-який момент можна було зібрати рюкзак і їхати в гори. Тренується по-різному залежно від сезону.
– Коли п’ятий рік біжиш, то досвіду вже всякого було. У теплий період це переважно вуличний біг, я більше люблю бігати на вулиці. Коли погода не дуже, інколи переходжу в зал на доріжку – не так через холод, бо це не проблема, як тому що слизько. Ожеледиця – це вже питання безпеки, – пояснює вона.
Серед вершин, на які Наталія зійшла, – Казбек, Кіліманджаро, Аконкаґуа, Маттергорн, вершини в Непалі та Охос-дель-Саладо.
– На Маттергорні в мене встановлений рекорд України за найшвидше жіноче сходження, – говорить Наталія.
Вона додає, що після цього поїхала в Непал «подивитися на Еверест» і піднялася на Калапатар та Айленд Пік, а нині її найзнаковіша вершина – Охос-дель-Саладо. Особливим з уже здійснених сходжень Наталія називає Кіліманджаро:
– На той момент це здавалося абсолютно нереальним. Інший континент, у нас війна, я не розуміла, як летіти, як це організувати. Але я настільки хотіла, що мені здавалося – всесвіт буквально підсовує мені Кіліманджаро. Приходиш у перукарню, розгортаєш журнал – а там стаття про нього, – згадує вона. – Він був просто скрізь у моєму просторі. І я відчула, що маю туди їхати будь-якими шляхами. Із того, що вже зроблено, це, мабуть, найзнаковіша для мене вершина.
НА ВСІ ВЕРШИНИ – З УКРАЇНСЬКИМ ПРАПОРОМ
Більшість сходжень – це експедиції з командою. Є організатори, гіди, група учасників. Залежно від маршруту це можуть бути як українські, так і міжнародні команди – усе відбувається в рамках чітко вибудованої логістики й акліматизаційного графіка.
– Я обираю українські команди, для мене важливі результат і безпека. Коли сходжувачі йдуть із місцевими командами, є нюанс: гідам не завжди принципово, чи клієнт зайде на вершину. Гроші вони отримують уже за саму спробу, і інколи можуть запропонувати розвернутися навіть без об’єктивних причин. А українські команди зацікавлені в тому, щоб учасники заходили, – пояснює вона.
За її словами, питання комунікації тут ключове. Спільна мова спрощує домовленості й допомагає чітко розуміти одне одного. Крім того, українські команди працюють на свій внутрішній рейтинг – відсоток учасників, які зійшли на вершину, для них має значення. А чітке взаєморозуміння безпосередньо впливає на безпеку.
Вона зазначає, що за цей час уже знайома з кількома командами особисто. Деякі спеціалізуються на окремих напрямках, тому склад змінюється залежно від маршруту. Але принцип залишається незмінним – це завжди українські організатори. Розповідаючи про традиції, Наталія каже, що всюди бере зі собою український прапор:
– Я здіймаю його на всіх вершинах. І не тільки на вершинах – на офіційних забігах, марафонах і напівмарафонах обов’язково розгортаю його на фініші. Був випадок, коли я забула прапор удома, але знайшла українців, позичила в них і сфотографувалася з нашим стягом. Не зі своїм, але з українським, – розповідає вона.
Минула експедиція – сходження на найвищий вулкан світу, Охос-дель-Саладо – мала певні особливості.
– Цей вулкан специфічний тим, що це фактично єдина така висока гора, куди можна частково заїхати машинами. Спочатку ми піднімаємося на 3700, потім на 4500 метрів – там табори для акліматизації. Після цього на черговий день виїжджаємо автомобілями на висоту 5800–5900 метрів. З одного боку, це здається легше, бо не треба йти пішки, але з іншого – набір висоти дуже швидкий, – пояснює вона.
Саме швидкий підйом ускладнює адаптацію організму. Для чутливих до висоти учасників це серйозне випробування. Їй самій висота дається відносно легше – можливо, через досвід, говорить Наталія. Вона пояснює, що акліматизація відбувається через поступове перебування на висоті з обов’язковими ночівлями. Організм звикає до зниженого парціального тиску кисню, після чого група піднімається вище і знову спускається. У випадку з Охос-дель-Саладо цей процес тривав близько десяти днів.
Окремою винагородою за сходження були також мальовничі краєвиди.
– Особливість цього вулкана ще й у тому, що там дуже красиво. Лагуна-Роса, Лагуна-Верде – це сольові озера, національні парки. Там фламінго, лами, неймовірні схід і захід сонця. Це одна з найгарніших вершин саме завдяки пейзажам, – каже Наталія.
«ГОРИ НЕ МОЖНА ПІДКОРИТИ»
Після запитання про емоції під час підкорення вершини Наталія уточнює, що так говорити некоректно.
– Ми не кажемо «підкорили». Альпіністи так не говорять – правильніше «здійснили сходження». Гори не можна підкорити. І так, це відчуття перемоги, але передусім над собою, – наголошує вона.
Найскладнішим відрізком, каже Наталія, став шлях від кратера до вершини. Після позначки близько 6750 метрів залишалося ще приблизно дві години ходу, а фінальна частина – скельна, з мотузками. Саме там, розповідає вона, закінчуються фізичні резерви й залишається тільки морально-вольове зусилля.
– Це буквально п’ять кроків – дві хвилини відпочинку. І так постійно. Навіть дуже сильні й досвідчені учасники відчували, що висота вже працює. Коли цей шматок здоланий і ти стоїш на вершині – розумієш, що це твоя особиста перемога, – говорить Наталія.
Після повернення першу ніч команда провела у проміжному таборі на висоті 4500 метрів. Уже в місті Копіапо відбулася символічна частина – вечеря і вручення медалей із назвою вершини та висотою. Це традиційне підбиття підсумків і обговорення наступних планів.
ГОЛОВНА МРІЯ – ЕВЕРЕСТ
Коли говоримо про майбутнє, Наталія не приховує головної мети:
– Еверест. Це складний і дорогий проєкт, особливо в наші часи й у нашій країні. Але я маю твердий намір його реалізувати. Просто це питання часу й ресурсів.
На запитання про рюкзак, який завжди готовий, жінка відповідає з усмішкою:
– У мене є принцип подорожей: головне – узяти документи, гроші й телефон. Якщо є гроші, спорядження можна купити на місці. Це частково жарт, але пам’ятаю історію з Маттергорном, коли вирішувати треба було буквально за години. Я навіть розглядала варіант летіти з іншої країни прямо у Швейцарію без нічого. І все вдалося – те сходження завершилося рекордом України.
Щодо спорядження та речей, то Наталія розповіла, що це – одна з найбільших статей витрат і вже значна частина її шафи – для різних типів гір і висот:
– У гірських сходженнях найважливіше – правильне взуття. Це велика стаття витрат, уже шість різних пар у мене є, і це точно не фінал. Далі – функціональний одяг. Якщо в тебе теплі ноги і руки, тобто зони, які найбільш ризиковано відморозити, то все інше можна вирішити у процесі.
За її словами, екіпірування – це не про естетику, а про безпеку. Неправильні черевики або рукавиці можуть звести нанівець підготовку й досвід. Саме тому вона інвестує передусім у те, що прямо впливає на виживання та результат.
На запитання про підтримку Наталія відповідає, що головне – родина.
– Найбільше мене підтримує мама. Вона залишається з двома моїми дітьми, поки я мандрую світом. Частину поїздок діти вже розділяють зі мною, але якщо говорити про гори чи бігові старти, то вони поки що залишаються вдома, – каже вона.
Наталія говорить, що без цієї допомоги реалізовувати експедиції було б значно складніше. Родина для неї – це не лише моральна підтримка, а конкретна організаційна можливість поїхати. Саме завдяки цьому вона може дозволити собі інколи зібрати рюкзак і сказати: «Я в гори».
Мирослава Липа
Фото з особистого архіву Наталії Іленко-Лобач