Олександр Свинчук з Нововолинська загинув у серпні 2014-го біля Савур-Могили. Зі слів рідних, він завжди вірив у добро і перемогу й своїм земним життям довів, що недаремно прийшов у цей світ.
А за кілька годин до смерті Саша зателефонував до матері, попросив у неї пробачення і попрощався, повідомивши, що вони їдуть туди, звідки живими навряд чи повернуться. Через два місяці загинула його наречена, коли намагалась виїхати з зони бойових дій, пише ВСН.
Був сміливим і рішучим, не пасував перед небезпекою
Сашко народився 23 січня 1986 року в Нововолинську і був єдиним сином у батьків. Після закінчення ЗОШ №3 (нині – ліцей), пішов в армію, вступивши перед тим заочно у місцевий електромеханічний коледж. Відслуживши військову службу, а служив він при Генштабі, юнак повернувся додому й пішов працювати рятувальником у ДПРЧ № 5, вступивши заочно до Львівського держунівеситету безпеки життєдіяльності. Та внаслідок певних обставин він так і не закінчив навчання
За словами колеги Олександра, нині – начальника пожежно-рятувальної частини Сергія Литвяка, в роботі Сашко Свинчук завжди відрізнявся сміливістю та рішучістю, ніколи не пасував перед небезпекою у боротьбі з вогняною стихією, якщо знав, що хтось потребує негайної допомоги. Таким же щедрим на доброту і милосердя, не важливо – були це люди чи бездомні тварини, був юнак і в повсякденному побуті.
«Сашко зростав надзвичайно добрим, щирим і веселим хлопчиком. Я інколи навіть казала йому, що не можна бути таким добрим, адже завжди знайдеться хтось, хто зуміє використати це зовсім на благо якимись своїм інтересам.Та син лише сміявся. Він любив життя, любив друзів, обожнював мене й бабусю і ніколи не проходив повз, якщо потрібна була якась допомога нашим стареньким сусідкам: носив з магазину їм продукти, допомагав із дрібними ремонтами в оселях. Тож дізнавшись, що Саші вже немає, старенькі тривалий час оплакували його, ніби рідного онука. А ще він завжди підбирав і приносив додому викинутих котів і собак», – згадує, не стримуючи сліз, мама Героя Світлана Євгеніївна .
З роботи у пожежно-рятувальній частині Олександр Свинчук звільнився у 2012 році. А коли в 2014-му на сході України розгорілося полум’я війни, пішов до лав Збройних Сил добровольцем. Служив у лавах легендарної 51-ї механізованої бригади, яка однією з прийняла на себе удари бойовиків, а потім регулярної російської армії.
«Якщо не я то хто?..»
«Ми старалися його відмовляти, хотіли навіть згодом забрати з армії, адже батько, хоч ми й не жили разом, має першу групу інвалідності, а я – третю, а Саша – єдиний син. Але у відповідь почули: «Мамо, не роби цього, бо якщо не я, то хто? У хлопців по троє дітей, і вони воюють, а я буду осоромлюватися? Хтось же має виконувати і цю роботу. Будемо разом стояти до перемоги». Такий він уже був у мене патріот, завжди вірив, що Україна буде процвітати, вірив у перемогу добра над злом. Під час бойових дій у Волновасі, був поранений, але відлежавшись у госпіталі, знову повернувся у стрій.
Їхній взвод завжди йшов попереду всього підрозділу, як розвідка. Ми про це нічого не знали, оскільки телефонував Сашко нам лише при нагоді. Зазвичай казав, що у них все гаразд Лише одного разу в телефонній розмові розповів, що після артнальоту разом із командиром повзали і збирали в мішки розірвані на шматки тіла своїх побратимів. Смерті він не боявся, бо не раз стикався з нею під час роботи в пожежній частині.
До війни він постійно відвідував церкву, вірив у Бога і своїм земним життя довів, що недаремно прийшов у цей світ, адже народився він у мене мертвим, лікарі ледь його відкачали. Напевне, так Господь дав йому піти з життя Героєм, – ділиться сокровенним мама Світлана. – В дитинстві син дуже хотів братика чи сестричку, але не судилося. Коли я вдруге вийшла заміж, Сашкові виповнилося 20 років і народжувати другу дитину для мене було пізно…
Коли Саша ще був живий, я часто говорила йому, щоб одружувався, а він сміявся й казав, що його наречена ще росте. Так воно й сталося. Його дівчина була молодшою від нього на 10 років. Познайомилися вони у Вугледарі: Настя носила їм на позиції воду. А коли місто почали сильно бомбити і обстрілювати з артилерії, вона з рідними намагалася втекти від війни, але в дорозі їхня машина врізалася в дерево… Видно, він так її кохав, що забрав до себе. Думала дочекатися внуків, але доля розпорядилася так, що залишилася сама», – очі жінки знову зволожуються.
«Саша передчував свою смерть»
Загинув Олександр Свинчук 4-го серпня 2014 року. За офіційними даними, нібито від осколкового поранення в бою за стратегічну висоту Савур-Могилу. Та через два роки місцевий волонтер Валерій Курстак, з яким пані Світлана зустрілися на кладовищі, розповів їй, що хлопці, з якими воював Саша, повідомили йому, що Олександр насправді загинув від кулі прибалтійської снайперші, на рахунку якої було не одне життя наших воїнів. Побратими поклялися знайти її і помститися за ці смерті. І вони таки відшукали…
«До речі, Саша передчував свою смерть. Того страшного дня о 10-й годині ранку він зателефонував до мене, попросив пробачення і попрощався. Сказав: «Мамочко, ми зараз відправляємося туди, звідки навряд чи повертаються…», – переповідає жінка. – Це було в понеділок. Про те , що він того дня загинув, я ще не знала, хоча знали вже всі сусіди. Дивилися на мене і мовчали. А мені у вівторок було так тяжко на душі не могла знайти собі місця. Лише в середу, коли виносила сміття, до мене підійшла сусідка й запитала: «А коли привезуть Сашу ?..». Після цього я зателефонувала у Володимир, де колись служив Сашин батько (його там усі добре знали), й запитала: «Де мій син, чому не телефонує?». У відповідь почула: «Зараз до вас приїдуть…». І тоді тільки я зрозуміла, що Саші вже немає…»
За словами Світлани Євгеніївни, 2014-й рік став для неї особливо тяжким. Спершу у березні у жінки померла мама – Сашина бабуся, яку він дуже любив, у серпні загинув син, а 7 жовтня – його кохана Настя, яку вона вперше побачила, коли після смерті Олександра дівчина приїхала на Волинь, аби провідати його могилу.
Похований Олександр Свинчук на кладовищі у рідному місті. 7-го липня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни 27–річний Герой нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). На будівлі школи, де він учився , встановлена меморіальна дошка з його іменем.
Отримала нагороди – дві медалі за виховання достойного сина і мама Олександра. Одну з них вона отримала в Києві. Проте зараз жінка мусить подавати до суду, щоб отримати надбавку до пенсії.
Автор Валентина Савчук
Фото з архіву матері Олександра Свинчука