«Частина з нас виживе й переможе в цій війні. Настане день, коли буде перемога».
МАЙЖЕ ВИПАДКОВЕ ЗНАЙОМСТВО
З військовими одного з мінометних розрахунків, що несе службу у Запорізькій області, ми познайомились майже випадково. У той день ми планували поїздку в Гуляйполе, але отримали інформацію про те, що ворог гатить по місту ракетами С-300 і їхати туди вкрай небезпечно. Ще за кілька хвилин надійшло повідомлення, що внаслідок ракетної атаки вбито заступника голови місцевої громади Олександра Савицького та керівника КП «Благоустрійсервіс» Олександра Косаренко, які були в центрі Гуляйполя під час удару. Тож, нам довелось швидко змінювати плани. Буквально в телефонному режимі домовились про зустріч з мінометниками, які погодились розказати про роботу свого розрахунку.
Приїхати на позиції, швидко розгорнутися, навестися, влучно вдарити по координатах і поїхати – так працюють мінометні розрахунки, на які постійно полює ворог.
«Усі ми вчились вже на полі бою. Тут можна швидше навчитись, ніж на будь-яких полігонах», — каже мінометник на позивний «Рос».
З ЯНГОЛОМ НА ГРУДЯХ
Йому 26 років, він має освіту юриста, до війни керував магазином техніки. Хлопець згадує, як два місяці тому на вогневій позиції їх уполював ворожий дрон. Той день вважає одним із найстрашніших за час служби на цьому напрямку.
«Ми не встигли розгорнути міномет, як він нас побачив, і ми мусили відходити в окоп. Були прильоти, але, на щастя, наш розрахунок цілий. Ми потім відпрацювали по цілі, зібралися і поїхали», — розповідає «Рос».
Він боронить запорізький напрямок уже пів року. Говорить, що за допомогою міномета «діставали» легко броньовану техніку і ворожу піхоту. Скільки на їхньому рахунку знищеної техніки, не розголошують.
Поки говоримо, бійці встановлюють міномет, аби провести умовний вишкіл, бо, як вони кажуть, у військових є дві проблеми: недостатня навченість і надмірна самовпевненість. Тож, працюють над тим, аби ні першої, ні другої проблеми не виникало.
Робоча дальність міномета — 3 кілометри, максимальна дальність стрільби на далекобійному снаряді — 4 км. Після того як міномет розгорнуто, «Рос» дає координати «навіднику»… Працюють швидко та без зайвих питань.
«Буває, що по кілька разів на день розгортаємо міномет, змінюємо місце дислокації, відпрацьовуємо по цілях. Однозначно зростає наша майстерність. Чим більше практики, досвіду, тим досконаліше ми розгортаємо міномет і вражаємо цілі з меншим корегуванням», — пояснює «Рос».
Він має довгу бороду, яку, каже, не чіпатиме до кінця війни. На бронику військового, поряд з українським прапорцем, є маленьке янголятко. Хлопець пояснив, що це подарунок від маленьких дітей-сиріт.
«Вони прислали нам на цілу нашу батарею таких янголяток, як оберіг, ношу його на грудях разом із прапором», — говорить він.
РОСІЯНИ ЗНАЮТЬ, ЩО ПРОГРАЮТЬ
Командир міномета на позивний «Механік» служить з 2015 року. Спочатку був у НГУ в Харківській області, потім перевели у Франківську. Каже, розумів, що буде війна. Інакше б ворог не накопичував так багато військових біля кордону.
Про ситуацію на напрямку, який боронить нині, говорить дуже сухо: «Ситуація контрольована». Що стосується поведінки ворога, то за словами командира, окупантам байдуже, куди та по чому бити.
«Мова не йде про прицільну стрільбу. Їм головне побільше “накидати”. В основному це артилерія – «Смерчі», «Гради» і безпілотники. Раніше дрони також були, але зараз їх набагато більше стало. Останні місяць-два вони стали їх дуже багато використовувати. Вони знають, що програють, але знаходяться в такому стані… знаєте, коли людина тоне і розуміє, що втопиться, от і в них такий стан. Зараз нам нелегко. Але все буде Україна, треба потерпіти», — говорить чоловік.
ПРО МОТИВАЦІЮ І НАЙСТРАШНІШУ ЗБРОЮ
Поки хлопці не чують, бо відпрацьовують навички приведення у бойову готовність міномета, командир розрахунку говорить, що задоволений своїми бійцями. З власного досвіду знає, що у порівнянні з 2014 роком, люди стали більш мотивованими.
«Люди самі приходять до військкоматів, хоча далеко не всі розуміють, що таке автомат, а про міномет взагалі мова не йде. Кожен хоче бути чимось потрібен, Кожен робить, що може. Я думав, що ми будемо обороняти Україну десь в Івано-Франківській області, а ми аж за Дніпро переїхали. Завжди вважав, що як тільки зі сходу переїжджаю Дніпро, то значить, я вдома. Не думав, що буду обороняти тут. Хоча наразі вже все одно, де боронити країну», — говорить «Механік» і додає, що зараз, на жаль, нема безпечного міста, району чи області, бо ворожі ракети дістають скрізь.
Питаю в нього про те, яку зброю він вважає найстрашнішою. З відповіді розумію, що найстрашніші – люди.
«Будь-якою зброєю керують люди, і вони розуміють, що роблять, розуміють, що стріляють по мирних людях, розуміють, що вони окупанти. Мені здається, що найстрашніше — це люди, які керують зброєю, вони страшні, а не зброя. Спочатку в мене була до них ненависть, а зараз не можу навіть слів підібрати», — пояснює «Механік».
Вже під кінець розмови питаю в нього про перемогу. Каже: «Частина з нас виживе й переможе в цій війні. Настане день, коли буде перемога».
Тим часом мінометний розрахунок закінчив «умовні» навчання, зібрав зброю і поїхав на бойові позиції.
Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка